Європейський суд з прав людини 22 вересня 2026 року одноголосно ухвалив рішення у справі Stanton and Bowen v. the United Kingdom (заява №49096/19, друга секція): затримка фактичного звільнення двох ув’язнених, засуджених до безстрокового позбавлення волі, на 118 і 69 днів після рішення Ради з умовно-дострокового звільнення (Parole Board) про звільнення — через відсутність вільного місця у визначеному для проживання закладі (Approved Premises) — не порушила статтю 5 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Скаргу за статтею 5 § 4 Конвенції суд визнав неприйнятною як явно необґрунтовану. Рішення набере статусу остаточного за умов, визначених статтею 44 § 2 Конвенції.
Обставини справи
Заявники — Крістофер Стентон і Реймонд Боуен, громадяни Великої Британії, засуджені відповідно до безстрокового позбавлення волі для захисту суспільства (за скоєння злочинів проти здоров’я особи) та довічного позбавлення волі (за вбивство дружини). Мінімальні строки покарання, встановлені судами, що ухвалювали вироки, сплили в обох заявників — 24 травня 2013 року і 22 серпня 2011 року відповідно. У межах передбаченої британським законодавством процедури Рада з умовно-дострокового звільнення після оцінки ризику ухвалила рішення про звільнення кожного із заявників за умови проживання в подальшому в спеціально визначеному для цього закладі (Mandeville House в Кардіффі, Уельс) як частини плану управління ризиками.
На момент ухвалення рішень Ради про звільнення (27 березня 2015 року для першого заявника і 13 листопада 2014 року для другого) вільне місце в Mandeville House ще не було доступне: адміністрація закладу заздалегідь повідомила орієнтовні дати — відповідно 23 липня 2015 року і 21 січня 2015 року. Працівники пробаційної служби регулярно з’ясовували можливість більш раннього звільнення місця, зокрема в інших закладах цього типу в регіоні, однак вільних місць не було. У результаті перший заявник провів у місцях позбавлення волі додатково 118 днів після рішення про звільнення, другий — 69 днів, перш ніж фактично звільнитися до Mandeville House.
Провадження в національних судах
В адміністративному оскарженні заявники стверджували, що їх утримання після рішень Ради про звільнення суперечило статті 28 Закону про злочини (покарання) 1997 року та статті 5 §§ 1 і 4 Конвенції. Високий суд 5 серпня 2016 року відхилив обидві скарги, визнавши затримку обґрунтованою з огляду на обставини кожної справи. Апеляційний суд 20 грудня 2017 року — рішення виклав суддя Маккомб — відмовив у дозволі на апеляцію за конвенційними підставами й залишив в силі відмову за національним законодавством, зазначивши, що умова проживання в конкретному закладі є невіддільною частиною самого рішення про звільнення, а не окремою від нього адміністративною формальністю. 18 березня 2019 року Верховний Суд відмовив заявникам у дозволі на подальше оскарження.
Мотивування Європейського суду
Суд визнав скаргу за статтею 5 § 1 прийнятною, підтвердивши усталену практику: критерій “відсутності суттєвої шкоди” не застосовується до скарг за цією статтею з огляду на фундаментальне значення права на свободу (Zelčs v. Latvia). По суті ж суд не встановив порушення. По-перше, суд визнав утримання заявників законним за національним правом, не знайшовши підстав вважати оцінку національних судів свавільною чи явно необґрунтованою. По-друге, суд визнав, що система відповідала вимозі якості закону: обом заявникам було заздалегідь відомо про орієнтовні дати звільнення місця в конкретному закладі, тому жодної невизначеності щодо моменту звільнення не виникало. По-третє й головне, суд визнав, що причинний зв’язок між вироками заявників і їх подальшим утриманням не було розірвано: продовження тримання під вартою було наслідком ризику, який, за оцінкою Ради з умовно-дострокового звільнення, становили заявники для суспільства в разі звільнення без виконання умови проживання у визначеному закладі, а не самостійним рішенням органів виконавчої влади.
Суд окремо наголосив, що жодного структурного дефіциту місць у закладах цього типу в цій справі національні суди не встановили, а Суду немає підстав ставити такий висновок під сумнів. З огляду на конкретні обставини — тривалість попереднього ув’язнення (понад чотири роки і сімнадцять років відповідно), безстроковий характер призначених покарань, обґрунтований вибір саме цього закладу через сімейні зв’язки заявників у цьому регіоні та регулярні спроби пробаційної служби пришвидшити звільнення місця, — суд визнав затримки в 118 і 69 днів такими, що не роблять тримання під вартою протягом цього періоду свавільним. Скаргу за статтею 5 § 4 суд визнав явно необґрунтованою, оскільки Рада з умовно-дострокового звільнення на момент ухвалення рішень про звільнення повністю володіла інформацією про орієнтовні строки, а фактичне звільнення відбулося саме в межах цих строків.
Значення для практики
Суд прямо розмежував дві категорії затримки виконання рішення про звільнення. Затримка, зумовлена суто адміністративними формальностями, є неприйнятною, якщо перевищує кілька годин — цей стандарт суд підтвердив посиланням, зокрема, на власну практику у справі Ruslan Yakovenko v. Ukraine. Натомість затримка, пов’язана з необхідністю забезпечити виконання умови, яка є невіддільною частиною самого рішення про звільнення (у цій справі — наявність місця в закладі для контрольованого повернення до суспільства), сумісна зі статтею 5 § 1 за умови її розумності в конкретних обставинах справи. Це рішення також фіксує законодавчу реакцію у Великій Британії: з 28 червня 2022 року до британського закону внесено окрему норму, яка прямо вимагає від органів виконавчої влади виконувати рішення про звільнення “настільки швидко, наскільки це практично можливо з урахуванням усіх обставин”.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Довічне ув’язнення з можливістю умовно-дострокового звільнення лише після відбуття 40 років покарання порушує Конвенцію — інша справа про межі допустимості умов дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, для порівняння підходів Суду.
- Заміна покарання у вигляді довічного позбавлення волі з можливістю його скорочення на фактично нескоротне покарання: порушення Конвенції — практика Суду щодо реальності перспективи звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, релевантна для оцінки цієї категорії справ.
- Звільнення від відбування покарання з випробуванням: про проблеми адвокатської та судової практики розповів Олексій Горох — практичні проблеми українського інституту умовного звільнення, для порівняння з британською моделлю контрольованого звільнення через Approved Premises.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST