Європейський суд з прав людини (Третя секція) 8 вересня 2026 року ухвалив рішення у справі «Абдулалієв та Ісмайлов проти Азербайджану» (заяви № 64510/17 і № 39664/18), одноголосно визнавши порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за матеріальним аспектом — через надмірне застосування вогнепальної зброї та гумових куль під час затримання заявників, і за процесуальним аспектом — через неефективність розслідування їхніх скарг на жорстоке поводження. Суд також установив порушення статті 3 через ненадання заявникам належної медичної допомоги, водночас не встановивши порушення щодо стверджуваного жорстокого поводження під час подальшого тримання під вартою — оскільки наявні докази не дозволили дійти висновку про це поза розумним сумнівом, що, за висновком Суду, саме частково й зумовлено неефективністю розслідування.
Обставини справи
26 листопада 2015 року в селищі Нардаран поблизу Баку озброєні співробітники Головного управління боротьби з організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ Азербайджану провели операцію проти прихильників незареєстрованого релігійного руху «Мусульманська єдність», заснованого групою шиїтів на початку 2015 року. Операція проводилася без судового дозволу; за офіційним протоколом, приводом стала інформація про підготовку членів руху до насильницького захоплення влади, масових заворушень і терористичних актів. Під час операції стріляли; загинули четверо учасників зібрання і двоє поліцейських, багато людей отримали поранення, зокрема заявники — Шаміль Абдулалієв та Агіль Ісмайлов.
Перший заявник отримав три вогнепальні поранення (живіт, гомілка, стопа), одне з яких серйозно пошкодило внутрішні органи; частина металевих уламків кулі лишилася в його тілі. Другий заявник отримав поранення голови гумовими кулями, які довелося зашивати. Обидва заявники стверджували, що не чинили опору поліції, а сила була застосована невиправдано; за офіційною версією поліції, заявники намагалися атакувати співробітників — один із бойовою гранатою і ножем, другий — нунчаку — і були «знешкоджені».
Заявників заарештували, висунули обвинувачення за низкою тяжких статей (убивство, підготовка терористичних актів, підбурювання до масових заворушень, незаконне поводження зі зброєю та інші), а 25 січня 2017 року засудили. 18 березня 2021 року вони отримали президентське помилування і були звільнені.
Слідчі органи порушили кримінальне провадження щодо дій поліцейських, які проводили операцію, однак закрили його за відсутністю складу злочину; заявників про це на той час не повідомили. Пізніше, у 2016–2017 роках, заявники самостійно подали скарги на жорстоке поводження до прокуратури; обидві скарги відхилили як необґрунтовані. Скаргу першого заявника національні суди в порядку судового контролю залишили без задоволення. Скаргу другого заявника на бездіяльність прокуратури національні суди відмовилися розглядати по суті, пославшись на те, що процедура судового контролю поширюється лише на «дії» та «рішення», а не на «бездіяльність», — попри протилежну практику Пленуму Конституційного Суду Азербайджану від 5 серпня 2009 року і суперечливу практику самих судів із цього питання.
Позиція Суду
Щодо прийнятності Суд відхилив заперечення Уряду про невичерпання національних засобів захисту другим заявником: Уряд не довів, що рішення прокуратури від 25 серпня 2017 року дійсно було йому вручене, а національна практика щодо оскарження «бездіяльності» слідчих органів є суперечливою й непослідовною — тому, з огляду на вимогу гнучкого застосування правила вичерпання без надмірного формалізму, Суд визнав, що заявник довів суть своєї скарги до відома національних органів.
За матеріальним аспектом статті 3 Суд наголосив: коли поранення завдано під час дій поліції, тягар доведення необхідності застосованої сили лежить на державі-відповідачі. Проаналізувавши офіційні протоколи, Суд встановив у них суттєві прогалини і суперечності — зокрема щодо того, як саме заявники чинили опір, хто саме і з якої відстані відкривав вогонь, у якій послідовності це відбувалося, а щодо першого заявника — і щодо того, чи стріляли в нього до чи після застосування до нього прийому рукопашного бою. Судово-медична експертиза зафіксувала поранення першого заявника з різних напрямків, що погано узгоджується з версією про цілеспрямоване застосування зброї у відповідь на конкретну й безпосередню загрозу; жодної балістичної експертизи чи реконструкції події проведено не було. Слідчі органи й національні суди прийняли пояснення причетних поліцейських без додаткової перевірки. З огляду на це Суд дійшов висновку, що Уряд не довів необхідності застосованої сили, і визнав порушення статті 3 за матеріальним аспектом щодо обставин затримання обох заявників.
Щодо стверджуваного жорстокого поводження вже під час тримання під вартою (погрози, побиття, недопущення лікарів до вилучення уламків кулі) Суд не зміг дійти висновку поза розумним сумнівом, що воно мало місце, — вказавши, що це пов’язано, зокрема, з тим, що самі національні органи не провели ефективного розслідування цих тверджень.
Щодо медичної допомоги Суд встановив порушення статті 3 стосовно обох заявників: перший заявник надав докази того, що його залишили на місці операції й не одразу доправили до лікарні, а уламки кулі, попри висновок судово-медичної експертизи про відсутність медичних протипоказань до їх хірургічного вилучення, з його тіла так і не видалили; другий заявник, отримавши поранення гумовими кулями, утримувався в тимчасовому ізоляторі райвідділу без належної медичної допомоги до 14 грудня 2015 року, а Уряд не надав жодних документів, які спростовували б цю версію, попри те що відповідні медичні й режимні документи перебували виключно в його розпорядженні.
За процесуальним аспектом статті 3 Суд визнав розслідування скарг заявників на жорстоке поводження — як під час затримання, так і під час тримання під вартою — неефективним: слідчі органи не оцінили необхідність і пропорційність застосованої сили, не допитали ключових свідків (включно з одним із поліцейських, якого нібито атакував другий заявник), не з’ясували обставини, що потребували особливо ретельної перевірки (зокрема умисність відмови вилучити уламки кулі), а національні суди фактично формально підтримали рішення прокуратури або безпідставно відмовилися розглядати скаргу по суті.
Справедлива сатисфакція
Суд присудив кожному заявнику по 10 000 євро моральної шкоди та по 1500 євро судових витрат (компенсацію другому заявнику — безпосередньо на рахунок його представника), відхиливши вимогу першого заявника про відшкодування майнової шкоди (витрати на лікування й вилучення уламків) через відсутність підтвердних документів, а також визнавши решту вимог необґрунтованими чи надмірними. Суд визнав, що немає потреби окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.
Значення справи
Рішення послідовно застосовує усталений у практиці Суду розподіл тягаря доведення: коли особа отримує поранення в ході дій поліції, саме держава має довести, що застосована сила була суворо необхідною, — а неусунені суперечності й прогалини в поліцейських протоколах, без незалежної експертизи чи реконструкції події, цей тягар не знімають. Рішення також окремо фіксує самостійне порушення статті 3 через ненадання належної медичної допомоги — незалежно від висновку щодо самого факту жорстокого поводження, — і нагадує, що нездатність Суду встановити певний факт поза розумним сумнівом сама по собі може бути наслідком неефективного розслідування з боку держави, а не підставою для висновку про відсутність порушення. Ці підходи мають аналітичну релевантність і для оцінки справ про можливе перевищення повноважень при затриманні в інших юрисдикціях, включно з українською практикою розслідування скарг на насильство з боку правоохоронних органів, — без автоматичного перенесення конкретних висновків цієї справи на інші фактичні обставини.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Заборона катування крізь призму статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: Ігор Караман — розбір абсолютного характеру статті 3, критеріїв мінімального рівня жорстокості та позитивних і негативних зобов’язань держави, застосовних до цієї справи.
- Суд визнав патрульного поліції винним у перевищенні влади та службових повноважень, що супроводжувалося насильством: 3 роки ув’язнення — приклад національної кримінальної відповідальності поліцейського за застосування сили, яка не була суворо необхідною під час затримання.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.