Європейський суд з прав людини рішенням від 1 вересня 2026 року у справі «Mankus v. Lithuania» (заява № 25336/22, Друга секція) одноголосно встановив порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на повагу до приватного і сімейного життя) у справі про повторне звільнення литовського працівника Служби охорони державної безпеки через погашену судимість, набуту ще до його первинного прийняття на службу. Скаргу за статтею 6 § 1 Конвенції Суд залишив без розгляду, оскільки сам заявник відкликав її у своїх зауваженнях від 20 березня 2024 року.
Обставини справи
Заявник, громадянин Литви Вітаутас Манкус, був двічі звільнений зі Служби охорони державної безпеки через судимість за навмисний злочин — завідомо неправдиве показання (частина 1 статті 235 Кримінального кодексу Литви), судимість за яку на момент подій вже була погашена. У 2014 році органи влади поновили Манкуса на службі, маючи повну інформацію про цю судимість. У 2019 році його звільнили вдруге — на підставі пункту 10 частини 1 статті 72 та пункту 1 частини 2 статті 9 Статуту служби внутрішніх справ Литви, які встановлювали заборону проходити службу для осіб із судимістю за навмисний злочин.
14 квітня 2021 року Конституційний Суд Литви визнав положення про довічну заборону неконституційним — таким, що суперечить статті 33 § 1 та статті 48 § 1 Конституції Литви (право на державну службу та право на працю). Попри це, за поновленого розгляду справи Вищий адміністративний суд Литви постановою від 24 листопада 2021 року знову залишив звільнення Манкуса в силі: суд визнав, що навіть застосовуючи за аналогією передбачений для ненавмисних злочинів пʼятирічний строк обмеження, період приблизно у 7 років і 4 місяці, що минув від погашення судимості до повторного звільнення, є недостатнім для відновлення на посаді.
Обґрунтування Суду за статтею 8 Конвенції
Стаття 8 Конвенції у чинній редакції передбачає: «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Ключовою для висновку про порушення стала не сама наявність підстави для звільнення, а поведінка органів влади в часі. Суд виходив із принципу доброго врядування (good governance): органи влади, повністю усвідомлюючи наявність судимості, самі поновили заявника на службі у 2014 році, а свою власну «помилку» — так це формулювання позначено в тексті рішення — вчасно не виправили, повернувшись до питання лише роками пізніше. Суд також зазначив, що застосування відповідних положень Статуту було, за перекладом відповідного формулювання рішення, «непослідовним і не забезпечило заявнику належного правового захисту від свавілля».
Скарга за статтею 6 § 1 — відкликана заявником
Заявник додатково скаржився за статтею 6 § 1 Конвенції на невідшкодування судових витрат, понесених у провадженні перед Конституційним Судом. Суд не розглядав цю скаргу по суті: у своїх зауваженнях від 20 березня 2024 року заявник сам відмовився від її підтримання, і в цій частині заяву вилучено з реєстру справ.
Справедлива сатисфакція
Суд присудив заявнику 8 728 євро матеріальної шкоди, 5 000 євро моральної шкоди та 5 566 євро компенсації судових та інших витрат. Інтереси заявника в Суді представляла Д. Драсутавічене — юрист, яка практикує у Вільнюсі.
Практика, на яку послався Суд
У мотивувальній частині рішення Суд послався, зокрема, на такі власні попередні рішення (наводяться за текстом самого рішення від 01.09.2026, окремо за першоджерелом кожної справи не верифіковані): Lekavičienė v. Lithuania (заява № 48427/09, 27 червня 2017 року) та Jankauskas v. Lithuania (no. 2) (заява № 50446/09, 27 червня 2017 року) — щодо обмежень на професійну діяльність через судимість у контексті литовської практики; Denisov v. Ukraine [ВП] (заява № 76639/11, §§ 92–117, 25 вересня 2018 року) — щодо застосовності статті 8 до спорів про звільнення з посади; S.H. and Others v. Austria [ВП] (заява № 57813/00, § 89, ECHR 2011), Halford v. the United Kingdom (25 червня 1997 року, § 49), Amann v. Switzerland [ВП] (заява № 27798/95, § 56, ECHR 2000-II), Rotaru v. Romania [ВП] (заява № 28341/95, § 55, ECHR 2000-V) та S. and Marper v. the United Kingdom [ВП] (заяви № 30562/04 і 30566/04, § 95, ECHR 2008) — щодо змісту поняття приватного життя; Malone v. the United Kingdom (2 серпня 1984 року, §§ 66–68), Rysovskyy v. Ukraine (заява № 29979/04, §§ 70–71, 20 жовтня 2011 року) та Đorđević v. Serbia (заява № 11212/23, § 91, 7 жовтня 2025 року) — щодо принципу доброго врядування; Karov v. Bulgaria (заява № 45964/99, § 88, 16 листопада 2006 року) та Gražulevičiūtė v. Lithuania (заява № 53176/17, § 95, 14 грудня 2021 року) — щодо якості закону та передбачуваності втручання; а також Rainys and Gasparavičius v. Lithuania (заяви № 70665/01 і 74345/01, § 45, 7 квітня 2005 року) і Černius and Rinkevičius v. Lithuania (заяви № 73579/17 і 14620/18, §§ 65–74, 18 лютого 2020 року) — попередню литовську практику щодо обмежень для колишніх співробітників спецслужб; щодо справедливої сатисфакції Суд також згадав Smith and Grady v. the United Kingdom (just satisfaction) (заяви № 33985/96 і 33986/96, § 18, ECHR 2000-IX).
Аналітичне зауваження: релевантність для української практики
Наведене нижче є аналітичним припущенням, а не встановленою українською судовою чи конституційною практикою. Логіка рішення — що держава, яка сама повторно оцінила й підтвердила право особи обіймати посаду попри відому їй обставину, а згодом роками не виправляла цю позицію, порушує статтю 8, — має очевидну потенційну релевантність для української практики люстрації, перевірки доброчесності та звільнення з публічної служби, де подібні питання про співвідношення строку, що минув, і повторюваної переоцінки статусу особи неодноразово поставали в національних судах і в практиці Суду щодо України (зокрема у вже згаданій в самому рішенні справі Denisov v. Ukraine).
Читайте також на ADVOKAT POST
- Направлення роботодавцем запитів до лікарень з метою отримання інформації про лікування працівника порушує Конвенцію — інша справа про порушення статті 8 Конвенції в контексті трудових відносин з державним органом.
- ВККС, яка на основі висновку Громадської ради доброчесності прийняла рішення поза межами процедури кваліфікаційного оцінювання, остаточно програла суд у ВП ВС — український приклад того самого принципу — заборона повторної переоцінки статусу особи державним органом після завершення процедури, на захист правової визначеності.
- Критерії оцінки правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень — адвокат Ситников — критерії обґрунтованості, добросовісності та своєчасності рішень суб’єкта владних повноважень, застосовні до оцінки аргументації Суду в цій справі.
Джерела
- CASE OF MANKUS v. LITHUANIA (Application no. 25336/22), Judgment, Second Section, 1 September 2026
- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, стаття 8, стаття 6 § 1
- Конституція Литовської Республіки, стаття 33 § 1, стаття 48 § 1
- Статут служби внутрішніх справ Литви, пункт 10 частини 1 статті 72, пункт 1 частини 2 статті 9
- Кримінальний кодекс Литви, частина 1 статті 235
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.