Європейський суд з прав людини (перша секція) у рішенні у справі Asciutto and Others v. Italy (заяви № 23169/16, 23834/18, 37683/19 та 17937/20) від 3 вересня 2026 року одноголосно визнав порушення статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (заборона зворотної дії кримінального закону, що посилює покарання) щодо всіх чотирьох заявників — довічно ув’язнених за злочини, пов’язані з мафією. Суд встановив, що італійські суди з виконання покарань уже після засудження заявників — на підставі власного тлумачення вироків як таких, що засвідчують вчинення злочину «мафіозним методом» — застосували до них режим так званого ergastolo ostativo (незвідного довічного ув’язнення без права на умовно-дострокове звільнення для засуджених, які відмовляються співпрацювати зі слідством), передбачений частиною 4-bis Закону про пенітенціарну адміністрацію в редакції 1992 року. Це фактично перетворило первісно звідні довічні строки на незвідні, наклавши більш суворе покарання заднім числом, — попри те що на момент вчинення злочинів (переважно наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років) обтяжуючі «мафіозні» обставини або взагалі не існували в законі, або не були включені в обвинувачення, або (щодо одного із заявників) прямо виключені самим вироком, яким його засуджено.
Щодо статті 3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) Суд диференціював свою оцінку за періодами: він визнав порушення за період до законодавчої реформи 2022 року (Декрет-закон № 162/2022, згодом трансформований у Закон № 199/2022), коли режим ergastolo ostativo позбавляв заявників будь-якої реалістичної перспективи звільнення, і не встановив порушення після набрання чинності реформою — оскільки нове законодавство, за умови його тлумачення національними судами узгоджено з практикою Суду, надає засудженим реалістичну перспективу перегляду довічного строку за чіткими умовами.
Обставини справи
Усі четверо заявників — громадяни Італії, засуджені до кумулятивних довічних строків ув’язнення за низку тяжких злочинів, включно з участю у злочинній організації мафіозного типу (стаття 416-bis Кримінального кодексу Італії), численними вбивствами, незаконним обігом наркотиків і зброї; вони перебувають під вартою безперервно з 1989–1994 років. У кожному з чотирьох випадків національні суди спершу застосовували частину 4-bis лише до тих злочинів заявників, які каралися строковим позбавленням волі і які на момент вчинення підпадали під дію цієї норми, — тобто первісно довічні строки вважалися звідними. Проте вже на етапі виконання покарання суди з нагляду за виконанням покарань, розглядаючи заяви про пенітенціарні пільги (побачення поза межами в’язниці, напівв’язничний режим, умовно-дострокове звільнення), дійшли висновку — виходячи з мотивувальної частини обвинувальних вироків, а не з прямо пред’явлених обвинувачень, — що вбивства, за які призначено довічне ув’язнення, також були вчинені «мафіозним методом», а отже підпадають під заборону частини 4-bis. Щодо заявника у справі № 17937/20 ця обставина є особливо показовою: обтяжуючі «мафіозні» обставини суд, що засуджував його, прямо виключив із вироку (оскільки відповідний злочин і без того карався довічним ув’язненням) — однак суди з виконання покарань згодом усе одно застосували до нього режим ergastolo ostativo.
Правовий контекст: режим ergastolo ostativo
Норму частини 4-bis Закону № 354 від 26 липня 1975 року вперше запроваджено Декретом-законом № 152 від 13 травня 1991 року: доступ до умовно-дострокового звільнення та пенітенціарних пільг обмежувався за умови відсутності доказів актуальних зв’язків з організованою злочинністю. Декрет-закон № 306 від 8 червня 1992 року істотно посилив режим: засуджені за злочини, перелічені в частині 4-bis (зокрема мафіозні), які відмовлялися «співпрацювати із судовими органами», взагалі позбавлялися права на умовно-дострокове звільнення та пенітенціарні пільги — це і є режим ergastolo ostativo. У своєму рішенні у справі Marcello Viola v. Italy (no. 2) (заява № 77633/16, 13 червня 2019 року) Суд визнав цей режим таким, що не відповідає статті 3 Конвенції, оскільки він ґрунтується на невідворотній презумпції небезпечності засудженого для суспільства, яка не враховує його реальний прогрес у виправленні. Услід за цим Конституційний Суд Італії (рішення № 253/2019, № 32/2020, ухвала № 97/2021) визнав окремі аспекти режиму неконституційними і зобов’язав законодавця реформувати норму. Реформа, здійснена Декретом-законом № 162 від 31 жовтня 2022 року (трансформованим у Закон № 199/2022), відновила можливість умовно-дострокового звільнення та пільг навіть за відсутності співпраці зі слідством — за умови, що засуджений доведе конкретними обставинами (не лише зразковою поведінкою чи участю в програмі ресоціалізації) відсутність актуальних зв’язків з організованою злочинністю та відсутність ризику їх відновлення; мінімальний строк ув’язнення до можливості умовно-дострокового звільнення встановлено на рівні 30 років.
Позиція Суду щодо статті 3 Конвенції
Суд повторив усталені принципи (Vinter and Others v. the United Kingdom [ВП]; Murray v. the Netherlands [ВП]; Hutchinson v. the United Kingdom [ВП]; Medvid v. Ukraine): довічне ув’язнення сумісне зі статтею 3 Конвенції лише за умови, що з моменту призначення покарання існує як перспектива звільнення, так і чіткий та зрозумілий механізм перегляду, що зосереджений передусім на прогресі засудженого у виправленні, хоча й може враховувати залишкову небезпечність за умови дотримання належного балансу між цими двома чинниками; перегляд має відбуватися не пізніше ніж через 25 років після призначення покарання, а критерії перегляду мають бути достатньо чіткими й попередньо визначеними.
Застосувавши ці принципи, Суд визнав, що впродовж періоду дії режиму ergastolo ostativo (до реформи 2022 року) заявники перебували в стані невизначеності без жодної чіткої й реалістичної перспективи дострокового звільнення — тобто в порушення статті 3 Конвенції. Водночас щодо ситуації після реформи Суд дійшов висновку, що новий механізм перегляду — у тлумаченні, наданому йому судовою практикою Касаційного суду Італії, яка зосереджується насамперед на індивідуальному процесі виправлення засудженого, дозволяючи водночас враховувати залишкову небезпечність за умови належного балансу, — відповідає вимогам статті 3. Сумісність запровадженого 30-річного мінімального строку з практикою Суду (яка орієнтує на перегляд не пізніше ніж через 25 років) підлягає оцінці в кожній конкретній справі окремо, з урахуванням заліку строків попереднього ув’язнення; в цій справі заявники не надали Суду достатньої інформації для здійснення такої оцінки, тому порушення статті 3 після набрання чинності реформою (31 жовтня 2022 року) Суд не встановив — за винятком заявника у справі № 23834/18, для якого національний суд ще 10 травня 2022 року, до загальної реформи, індивідуально визнав режим частини 4-bis незастосовним заднім числом; відповідно, порушення статті 3 щодо нього констатовано лише за період з 2 травня 2016 року по 10 травня 2022 року.
Позиція Суду щодо статті 7 Конвенції
Суд нагадав розмежування між заходом, що по суті є «покаранням», і заходом, що стосується «виконання» покарання (Kafkaris v. Cyprus [ВП]; Del Río Prada v. Spain [ВП]; Kupinskyy v. Ukraine): лише перший підпадає під дію статті 7. Якщо після остаточного вироку зміни в законодавстві чи судовому тлумаченні призводять до перевизначення обсягу вже призначеного покарання на шкоду засудженому, це підпадає під заборону зворотної дії, закріплену в статті 7 § 1 in fine.
У цій справі Суд визнав, що на момент вчинення злочинів застосовне покарання було звідним довічним ув’язненням, однак застосування частини 4-bis (у редакції 1992 року) на підставі виконавчого тлумачення вироків як таких, що засвідчують «мафіозний метод», перетворило це покарання на незвідне — тобто істотно змінило обсяг покарання на шкоду засудженим, вийшовши за межі звичайних заходів виконання вироку. Суд особливо наголосив на непередбачуваності такого підходу: судова практика, яка дозволяє судам з виконання покарань виводити «мафіозний метод» із мотивування вироку навіть за відсутності формально пред’явлених обтяжуючих обставин, сформувалася лише починаючи з 2001 року — тобто істотно пізніше вчинення злочинів заявниками. Щодо заявника у справі № 17937/20 Суд додатково підкреслив: застосування режиму до нього суперечило принципу nullum crimen sine lege, nulla poena sine lege ще більш очевидно, оскільки «мафіозні» обставини щодо відповідного злочину суд, який його засуджував, прямо виключив із вироку.
Справедлива сатисфакція
Суд присудив кожному із заявників по 2400 євро моральної шкоди, а також компенсацію судових витрат — 3000 євро заявнику у справі № 23169/16 та 2800 євро заявнику у справі № 17937/20.
Значення для української практики (аналітична позиція)
Логіка рішення становить самостійний інтерес для української практики виконання довічних вироків. У справі Petukhov v. Ukraine (no. 2) (заява, за наявними джерелами, розглянута 12 березня 2019 року) Суд визнав порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві реалістичного механізму перегляду довічного ув’язнення — єдиним інструментом його пом’якшення залишалося президентське помилування без визначених критеріїв, судового контролю чи прозорості, а кількість аналогічних скарг на момент розгляду перевищувала 60. Слідом за цим Конституційний Суд України рішенням № 6-р(II)/2021 від 16 вересня 2021 року визнав частину першу статті 81 Кримінального кодексу України неконституційною в тій частині, в якій вона унеможливлювала застосування умовно-дострокового звільнення до засуджених до довічного позбавлення волі, — за структурою логіки це рішення прямо аналогічне ролі, яку в італійській системі відіграли рішення Конституційного Суду Італії № 253/2019 та № 32/2020, розглянуті вище. Разом з тим конкретний чинний порядок реалізації умовно-дострокового звільнення довічно засуджених в Україні після рішення № 6-р(II)/2021 — строки, критерії оцінки виправлення, процесуальні гарантії — у межах підготовки цього матеріалу не встановлено з достатньою достовірністю і потребує окремої перевірки за актуальною редакцією Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України. Це аналітичне спостереження, яке не замінює висновку про відповідність української системи вимогам статті 3 Конвенції: на відміну від справи Asciutto, де предметом оцінки було ретроактивне посилення вже призначеного покарання (стаття 7), для української системи центральним залишається питання, чи є сам механізм перегляду — після його практичної реалізації — таким, що відповідає критеріям чіткості, перспективи звільнення й належного часового горизонту, сформульованим Судом у справах Vinter and Others, Murray і, зокрема, Medvid v. Ukraine.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Довічне ув’язнення з можливістю умовно-дострокового звільнення лише після відбуття 40 років покарання порушує Конвенцію — справа Bancsók and László Magyar v. Hungary (no. 2), на яку прямо посилається і рішення у справі Asciutto при оцінці сумісності конкретного мінімального строку з практикою Суду.
- Nullum crimen, nulla poena sine lege: лише закон може визначати злочин і передбачати за нього покарання: MELNIKOV v. Ukraine — інша справа щодо того самого принципу статті 7 Конвенції, застосованого в рішенні Asciutto, хоча і з протилежним результатом (скаргу за статтею 7 відхилено як явно необґрунтовану).
- Тримання під вартою понад два роки за розголошення інформації про військоб’єкти під час війни не порушує Конвенцію — контекст бойових дій виправдовує тривалість — приклад застосування Судом стандарту пропорційності тривалого тримання під вартою, релевантний для порівняння з логікою оцінки тривалості обмежень у справі Asciutto.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.