Суд першої інстанції визнав недійсним договір оренди землі, оскільки позивачка його не підписувала, а отже, при його укладенні було відсутнє волевиявлення сторони договору.
Апеляційний суд це рішення скасував та відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що позивачка достовірно знала про наявність спірного договору, який був укладений від її імені з відповідачем, та виконувала умови договору протягом семи років, отримувала оренду плату.
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував рішення апеляційного суду та залишив у силі рішення місцевого суду, навівши такі обґрунтування.
Відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Позивачка уповноважила представника одержати за довіреністю державний акт взамін сертифікату на земельний пай, надала йому право подавати від свого імені заяви, розписуватися за неї, одержувати довідки або інші документи, а також виконувати інші дії в межах та в обсязі, що передбачені чинним законодавством України для такого роду повноважень. Інших повноважень за цією довіреністю у представника немає.
Зазначена довіреність видана строком на три роки і дійсна до 21 липня 2011 року.
Отже, спірний договір, підписаний представником від імені позивачки 4 листопада 2011 року на підставі довіреності, укладений вже після закінчення строку її дії, на що правильно звернули увагу суди попередніх інстанцій.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачка не мала волевиявлення на укладення із відповідачем спірного договору оренди землі, не знала і не могла знати про укладений правочин, про який дізналась у 2017 році.
Колегія суддів КЦС ВС не погодилася з апеляційним судом, який дійшов висновку про обізнаність позивачки про укладений спірний договір з огляду на те, що вона отримувала орендну плату на виконання орендарем його умов.
Тому колегія суддів не вбачає підстав для застосування доктрини «venire contra factum proprium» (заборона суперечливої поведінки) до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі.
Стаття 241 ЦК України презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, наданих йому довірителем, а також встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. За таких обставин ця норма не може бути застосована до правовідносин, коли правочин, укладений від імені особи іншою особою, яка на момент його вчинення не була уповноважена на таке представництво і не мала повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити.
При підписанні спірного договору повноваження представника за довіреністю на представництво інтересів позивачки щодо одержання державного акта взамін сертифікату на земельний пай уже закінчились.
Таким чином, оскільки установлено, що позивачка не уповноважувала представника на вчинення будь-яких дій щодо земельної ділянки, а на момент вчинення спірного правочину довіреність вичерпала свою дію, наведені в постанові апеляційного суду висновки про те, що позивачка схвалила спірний договір оренди землі, оскільки отримувала орендну плату за договором оренди після його укладення, є помилковими.
Постанова Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 153/1303/17 (провадження № 61-37362св18) – http://reyestr.court.gov.ua/Review/90591342.