Оксана Вітязь, адвокат, член Комітету НААУ з медичного і фармацевтичного права та біоетики, експерт в галузі медичного права, провела у Вищій школі адвокатури НААУ захід з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Лікарська таємниця. Доступ до медичної інформації в умовах воєнного стану»
Під час вебінару лектор детально зупинилася на понятті лікарської таємниці, захисті прав та конфіденційності пацієнта.
Під лікарською таємницею пропонується розуміти, сукупність відомостей про хворобу (діагноз, методи лікування, прогноз та ін.), а також про сімейне та інтимне життя хворого, що стали відомими медичним і фармацевтичним працівникам стосовно пацієнта в діагностиці, лікуванні чи реабілітації, обов’язок зберігати яку покладається також на інших осіб, котрим зазначена інформація стала відомою під час виконання ними своїх професійних обов’язків.
Усі ці відомості, що є медичною таємницею, поділяють на два види:
- медичні (відомості про стан здоров’я пацієнта) та
- немедичні (відомості про його інтимне й сімейне життя).
Державою гарантовано кожному право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості одержані при медичному обстеженні.
До обробки персональних даних про здоров’я людини пред’являються особливі вимоги. Персональні дані такого характеру можуть бути предметом збору та обробки, тільки якщо це необхідно з метою охорони здоров’я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення опіки або лікування або надання медичних послуг за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров’я на якого покладено обов’язки щодо забезпечення захисту персональних даних і на якого поширюється законодавство про лікарську таємницю.
Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.
Кожному забезпечується право на збереження інформації про стан його здоров’я. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Лікарська таємниця може бути розголошена у таких випадках:
- Розкриття медичним працівником відомостей, про позитивний ВІЛ-статус особи партнеру (партнерам) дозволяється, якщо людина, що живе з ВІЛ, звернеться до медичного працівника з відповідним письмово підтвердженим проханням, або ж людина, що живе з ВІЛ, померла, втратила свідомість або існує ймовірність того, що вона не отямиться і не відновить свою здатність надавати усвідомлену інформовану згоду;
- Допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для:
- організації надання особі, яка страждає важким психічним розладом, психіатричної допомоги;
- проведення досудового слідства або судового розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора і суду.
- Відомості про лікування в наркологічному закладі можуть бути розголошені правоохоронним органам у разі притягнення такої особи до адміністративної чи кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15.02.1995 № 62/95-ВР.
- У разі звільнення хворого на туберкульоз з місць позбавлення волі (арештного дому) установа виконання покарань, в якій такий хворий відбував покарання, інформує його про стан здоров’я та необхідність продовження лікування за обраним місцем проживання чи перебування, а також повідомляє про клінічну та диспансерну категорію його захворювання відповідний протитуберкульозний заклад.
З метою забезпечення реєстрації випадку захворювання на туберкульоз, організації належного медичного обстеження хворого на туберкульоз, його лікування та здійснення відповідних протиепідемічних заходів медичний працівник, який виявив захворювання на туберкульоз, зобов’язаний повідомити про це головному державному санітарному лікарю відповідної адміністративної території та районному/міському фтизіатру за місцем виявлення випадку хвороби. Форма зазначеного повідомлення та порядок його подання затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.
- Обов’язок наречених повідомити один одного про стан здоров’я (ст. 30 Сімейного кодексу України;
- Нещасний випадок на виробництві за встановленою формою підприємству, де працює потерпілий, а також визначеним органам державної влади (п. 6 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві» № 337 від 17.04.2019.
Оксана Вітязь сфокусувала увагу на розгляді міжнародної судової практики стосовно розкриття медичної інформації.
Питання щодо розкриття медичної інформації про стан здоров’я публічної особи аналізувалося у справі Кемпбелл проти ЕмДжі- Ен Лімітед (Campbell v. MGN Limited), яка розглядалася у 2004 році у Великобританії. Супермодель Наомі Кемпбелл неодноразово переконувала суспільство, що вона не має наркотичної залежності. Якось британське видання повідомило своїх читачів про те, що супермодель лікується у спеціалізованому закладі для наркотично залежних, про деталі такого лікування, а також опублікувало фотографію Наомі на фоні закладу. У зв’язку із цим супермодель звернулася до суду з позовом про порушення її права на приватне життя. За результатами судового розгляду було вирішено, що відомості про наркотичну залежність супермоделі та отримання нею медичної допомоги можуть бути розголошені, оскільки вона сама ввела суспільство в оману своїми заявами про здоровий спосіб життя. Водночас публікація інформації про заклад, у якому Наомі отримувала медичну допомогу, деталі лікування, а також розміщення її фотографії на фоні спеціалізованого закладу для лікування наркозалежних є неправомірним втручанням у приватне життя.
Відповідне питання аналізувалося також у справі Фон Ганновер проти Німеччини (Von Hannover v. Germany (No. 2) 2004 рік, яка розглядалася Європейським судом з прав людини. За обставинами справи заявники – старша донька принца Монако, Реньє ІІІ, та її чоловік – звернулися до Європейського суду з прав людини, вважаючи, що їхнє право на повагу до приватного життя було порушено низкою публікацій. В одній із публікацій, що були об’єктом судового розгляду, йшлося про хворобу принца Реньє ІІІ, який в той час правив Монако. Європейський суд з прав людини погодився з аргументами німецького Федерального суду юстиції про те, що хвороба правлячого монарха та поведінка членів його сім’ї під час хвороби є подією, яка становить загальний інтерес, а отже публікація такої інформації є правомірною.
Також заслуговує на увагу рішення Європейського суду з прав людини від 4 грудня 2008 року справа «S. та Марпер проти Сполученого Королівства заява №30562/04 та № 30566/04 Посилаючись на статтю 8 та статтю 14 Конвенції, заявники скаржилися до Суду на те, що органи влади держави-відповідача продовжують зберігати їхні відбитки пальців, зразки клітин та профілі ДНК після того, як провадження за кримінальними справами стосовно них завершилося винесенням виправдувального вироку, після розгляду справи суд прийшов до висновку, що зберігання відбитків пальців, зразків клітин та профілів ДНК заявників порушує вимоги статті 8 Конвенції.
Зосередила увагу лектор також на питанні тимчасового доступу до персональних даних під час воєнного стану, підкресливши, що окрема процедура для слідчих дій під час воєнного стану за ст. 615 КПК України не охоплює тимчасовий доступ до речей і документів. Проте, ця слідча дія також зазнала змін, які були внесені у непідхожий для цього розділ, Перехідні положення. Відповідно до нових правил, прокурор, за погодженням із керівником органу прокуратури, може санкціонувати тимчасовий доступ до лікарської таємниці. Внесення таких змін в інший розділ дозволяє обійти запобіжник, встановлений ст. 615 КПК України. Тобто, прокурор може санкціонувати тимчасовий доступ у будь-якому випадку, а не лише тоді, коли слідчий суддя об’єктивно не може виконувати свої функції. Також зміщений акцент прийняття рішення – саме прокурор приймає рішення, яке потім погоджує з керівником органу прокуратури. Крім цього, відсутній обов’язок повідомляти прокурора вищого рівня чи суд про прийняте рішення.