Під час заходу з підвищення кваліфікації адвокатів на тему: «Встановлення факту трудових відносин у судовому порядку», що відбувся у Вищій школі адвокатури, Алла Андрушко, адвокат, член Комітету з трудового права НААУ, детально розповіла про спори щодо встановлення факту трудових відносин, докази, які їх підтверджують, та що слід враховувати при їх встановленні.
Встановлення факту трудових відносин є важливим з огляду на те, що за його наявності створюються підстави для реалізації працівником трудових прав, зокрема на заробітну плату, гарантійних, компенсаційних, інших соціальних виплат, у тому числі виплат, пов’язаних з настанням нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, тимчасової втрати працездатності тощо.
Спори щодо встановлення факту трудових відносин розглядаються у судовому порядку (ст. 315 ЦПК України). Згідно із ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Сутністю провадження у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, є те, що у ньому відсутній спір про право, об’єктом судового захисту є охоронюваний законом інтерес, предметом судової діяльності є встановлення визначених юридичних фактів з метою подальшого здійснення заявниками своїх суб’єктивних прав.
У разі, якщо ж буде виявлено, що з заяви про встановлення факту трудових відносин, вбачається спір про право, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження у справі, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, – залишає заяву без розгляду (ч. 4 ст.315 ЦПК України) і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Статтею 19 ЦПК України встановлено, що розгляд справ, що виникають з трудових відносин здійснюється у спрощеному позовному провадженні.
Трудові спори за заявами працівників про оформлення трудових відносин у разі виконання ними роботи без укладення трудового договору та встановлення періоду такої роботи (крім випадків виконання робіт чи надання послуг за гіг-контрактом у порядку та на умовах, передбачених Законом «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні») розглядаються безпосередньо в місцевих загальних судах (ч.1 п. 6 ст. 232 КЗпП України).
Обов’язок доказування у спорах про встановлення факту трудових відносин покладається на заявника, тому при зверненні до суду з відповідною заявою необхідно надати суду належні і допустимі докази на підтвердження обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги щодо наявності між сторонами трудових відносин.
У якості доказів можуть виступати, зокрема:
- наказ про прийняття на роботу;
- наказ про звільнення;
- табелі обліку робочого часу;
- довідки про нарахування та виплату заробітної плати;
- трудовий договір чи цивільний договір, який містить ознаки трудового договору;
- фактичний допуск працівника до роботи без видання наказу;
- ознайомлення з правилами внутрішнього трудового розпорядку тощо.
Доказами для встановлення факту трудових відносин також можуть бути:
- заява про прийняття на роботу;
- заповнення працівником анкети, резюме;
- оголошення роботодавця про вакантні посади в ЗМІ;
- записи в журналі про передачу трудової книжки;
- підписи працівника про ознайомлення з правилами внутрішнього трудового розпорядку, правилами охорони праці та ін.;
- відео-фото фіксація трудового процесу;
- записи у книзі скарг та пропозицій;
- довіреності, накладні, виписані на працівника;
- пропускні, розрахункові картки, службові телефони;
- свідчення колег;
- довідки (про зарплату, про місце роботи та ін.)
У встановленні факту трудових відносин слід зважати на концепцію прихованого працевлаштування, яка знайшла своє втілення у Рекомендаціях Міжнародної організації праці 2006 року №198 «Про трудові відносини», у яких зазначено, що держави-члени МОП повинні передбачити можливість визначення у своїх законодавчих та нормативно-правових актах або інших засобах конкретні ознаки існування трудових правовідносин, які можуть включати:
- той факт, що робота: виконується відповідно до вказівок і під контролем іншої сторони; припускає інтеграцію працівника в організаційну структуру підприємства; виконується винятково або головним чином в інтересах іншої особи; повинна виконуватися особисто працівником; виконується відповідно до певного графіка або на робочому місці, що вказується або узгоджується стороною, яка замовила її; має певну тривалість і передбачає певну спадкоємність; вимагає присутності працівника; або передбачає надання інструментів, матеріалів і механізмів стороною, що замовила роботу;
- періодична виплата винагороди працівникові; той факт, що дана винагорода є єдиним або основним джерелом доходів працівника; здійснення оплати праці в натуральному виразі шляхом надання працівникові, приміром, харчових продуктів, житла або транспортних засобів; визнання таких прав, як щотижневі вихідні дні й щорічна відпустка; оплата стороною, що замовила виконання роботи, поїздок, що здійснюються працівником у цілях виконання роботи; або те, що працівник не несе фінансового ризику.
Рекомендація Міжнародної організації праці 2006 року № 198 «Про трудові відносини» щодо прихованого працевлаштування» знайшла своє відображення у постановах ВС від 08.05.2018 року у справі № 127/21595/16, від 04.07.2018 року у справі № 820/1432/17, від 13.06.2019 року у справі № 815/954/18, у справі № 1840/2507/18, у справі № 824/896/18-а, від 03.03.2020 року у справі № 1540/3913/18, від 10.06.2020 року у справі № 298/827/15-ц, від 17.09.2020 року у справі № 560/975/19, від 01.09. 2021 року у справі № 520/13660/19 та ін.а ін.
При встановленні факту трудових відносин слід, зокрема, враховувати:
- положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв’язку з укладенням трудового договору (контракту). Трудовий договір не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами статей 203, 215 цього Кодексу загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених ЦК України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину (Постанова Верховного Суду від 20.11.2019 року у справі № 295/8991/17; від 22.05.2019 року у справі 757/49315/16-ц);
- «…не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами» (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі № 338/180/17).
- якщо особа подала заяву про встановлення факту трудових відносин з метою підтвердження страхового стажу, що дає право на призначення пенсії за віком, то у відкритті провадження у такій справі буде відмовлено в зв’язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства і в зв’язку з тим, що в даних правовідносинах існує спір про право. При цьому, заявник не позбавлений права на звернення до органу ПФУ відповідно до положень Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженому постановою КМ України № 637 від 12.08.1993 року або ж оскаржити відмову Пенсійного Фонду України у призначенні пенсії за віком в порядку адміністративного судочинства (Постанова Верховного Суду у справі №347/576/18 від 10.06.2020 року).
При винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу, у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації (крім випадків виконання робіт чи надання послуг за гіг-контрактом у порядку та на умовах, передбачених ЗУ «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні»), орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи (ч. 6 ст. 235 КЗпП України).