Правила адвокатської етики в історичній ретроспективі: Ірина Василик

Під час вебінару у Вищій школі адвокатури на тему “Правила адвокатської етики в історичній ретроспективі”, Василик Ірина, проректор з організаційно-методичної роботи Вищої школи адвокатури НААУ, юрист, кандидат історичних наук, доцент, керівник науково-методичного Центру досліджень адвокатури і права при НААУ, член Експертної та Науково-консультативної ради при НААУ, лауреат Премії ім. Тараса Шевченка Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, експерт з історії адвокатури України та правил адвокатської етики, розглянула найцікавіші сторінки в історії становлення адвокатури на території українських земель, зазначила, що весь функціонал адвокатури прийшов з давніх, історичних періодів.

Перша згадка про адвокатів (прокураторів) належить львівським актовим книгам ще в 1383 році. Адвоката того часу, за польським зразком, називали прокуратор, умоцований ( моць – свідоцтво).

У польській історіографії зазначено, що у XII ст. у всіх документах уже зазначається чітке слово адвокат.

В середині XVI ст., за німецькою правовою традицією було встановлено присягу адвоката перед богом і судом, сумлінне виконання свого професійного обов’язку а також дотримання професійної етики і відповідальності за її порушення.

Покарання за порушення етики:

  • безчестя за свідому передачу адвокатом конфіденційної інформації опонуючій стороні ;
  • відрізання язика за перехід до протилежної сторони під час процесу;
  • в’язниця за програш справи з причин недбальства адвоката;
  • покарання різками і вигнання з міста за неявку до суду без поважних причин і без попереднього повідомлення сторін;

Законодавство, що регулювало діяльність адвокатури:

  • Вислицький Статут або «Велика хартія польської адвокатури», виданий королем Казимиром III у 1347р., ввів польську адміністративну та судову систему та право жінок брати участь у процесі
  • Нешавський Статут 1454р., зобов’язував суд надавати адвоката малозабезпеченим особам
  • Судебник Казимира 1468р., ст. 22 – обов’язок адвоката бути особисто присутнім під час судового процесу
  • Конституція 1543р. регулювала діяльність комерційної адвокатури, вводила обов’язкову присягу адвоката: сумлінне виконання своїх професійних обов’язків, заборона братися за відомо несправедливі справи, встановлювати завищений гонорар та подавати позови без відома своїх клієнтів.

Присяга адвокатів відбувалася в храмах з дотриманням всіх традицій.

Конституція 1548р. – фіксувала адвокатські тарифи. Постанова Варшавського сейму 1638р. створювала перші дисциплінарні органи адвокатури, з метою етичного рівня адвокатів, запровадила суворі покарання, підвищувала вимоги до вступу в професію адвоката, містила положення про запобігання зловживань у стосунках адвокатів і клієнтів.

Покарання адвоката: за змову адвоката з опонуючою стороною – смертна кара. Покарання клієнта: за незаконні дії клієнт карався грошовим штрафом на користь адвоката.

Становлення Інституту Адвокатури українського зразка відбулося в XVI – XVIII ст. В ті часи адвокатів називали “заступництво в речах” і “приятель”.

Сеймова Конституція від 1543р. поділяла адвокатів на платних і тих, які надавали правову допомогу безоплатно, представляючи у суді інтереси друзів, родичів чи працедавців.

Основна вимога до адвоката – особиста присутність на судовому засіданні. Єдиною причиною, через яку адвокат міг не з’явитись до суду була тяжка хвороба.

Традиції, які діють до сьогодні:

  • правила адвокатської етики;
  • процедура участі адвоката у судових засіданнях;
  • обмеження на здійснення адвокатської діяльності;

За часів Гетьманщини XVII – XVII ст., адвокатами могли стати полковники, сотники, полкові писарі, козаки, монахи ( у справах монастиря), прості міщани. Заборонялось бути адвокатом: жінкам, чоловікам, молодшим за 21 рік, духівництву, суддям, підсудкам, судовим писарям (якщо справа розглядалась в суді, де ці особи виконували свої обов’язки).

Золота ера розвитку української адвокатури – це кінець 19ст. і початок 20ст.