Адвокат Кирило Позняк розповів про волонтерську роботу, про адвокатську діяльність та війну в інтерв’ю VOGUE.
“У мене немає відпусток, я працюю нон-стоп. О 20:00 приїхав з Донбасу, о 8:00 вже на роботі”, — розповідає Кирило. У Позняка чергова ротація (вони відбуваються що два тижні) — він щойно повернувся з Луганщини, де з колегами “здійснював медичне супроводження бойових дій”. Як завжди, на час перерви у службі повертається до адвокатської практики.
Без роботи не можна: треба утримувати родину, допомагати евакуйованим родичам (його діяльність на фронті — волонтерська). Зміна активності допомагає впоратися зі стресом. До війни Кирило займався кросфітом — зараз часу на спорт немає, а інших способів перемкнутися він не визнає: алкоголь не вживає і навіть від вафельно-шоколадних трубочок відмовляється. Як узагалі від них можна відмовитися? Він сміється. Каже, за перші два тижні війни схуд на 10 кг. Коли наприкінці березня придбав форму, вже був стрункіший. “Тепер маю дотримуватися режиму, бо не влізу в штани. А на війні штани треба берегти”.
Кирило виріс у Луганській області, у Кремінній, де зараз — найгарячіша точка. Навчався в Луганському університеті внутрішніх справ на юридичному, вночі й на вихідні підробляв на “швидкій”. Врешті обрав юридичну кар’єру: працював у прокуратурі Луганської області й у Генпрокуратурі; став адвокатом.
На початку повномасштабного вторгнення Позняк міркував, де може бути корисним: “Найважливіше на війні — знайти себе. Інакше можна згаяти час, не допомогти іншим і наразити на небезпеку себе”. Одну з перших ночей він із друзями провів на київському блокпості, вони надавали допомогу пораненому. Готувалися вступити до лав ТрО, але якраз зателефонували друзі з Нацполіції, які воювали на Київщині: підрозділу, що воює, без медиків не можна. Разом із цивільними друзями (три адвокати та два стоматологи) Кирило організував медчастину, почали проводити тренінги. Навчалися самі, формували запас ліків, набори такмеду. Каже, допомогли волонтери, бо все, що було в нього самого на початку війни, — фонендоскоп і тонометр. Аптеки не працювали.
Колеги-адвокати скинулись і купили бус, який переробили під “медевак”: поставили ноші, повісили органайзер для медикаментів та обладнання: “І не скажеш, що це колись була цивільна машина, — все зроблено так, щоб працювати було зручно”. Потроху налагодили постачання гуманітарної допомоги — і Кирило організував хаб, де сортували медзасоби: необхідні залишали собі, надлишок розподіляли по медичних закладах Києва й області. На черговому тренінгу познайомилися з “Госпітальєрами” й отримали запрошення доєднатися до цієї організації парамедиків, проте тоді залишилися з Нацполіцією — виїжджали на бойові завдання, евакуювали поранених. До “Госпітальєрів” повернулися вже в серпні, коли добровольчі підрозділи адаптувалися до ЗСУ.
Завдання Кирила на фронті — вивезти пораненого з точки евакуації до стаціонарного пункту надання допомоги. Це схоже на роботу “швидкої”, але є нюанс: стабілізувати хворого на місці зазвичай немає часу, тому вони з екіпажем роблять це на ходу. На ротації у грудні, в ожеледицю, вони взяли хлопця. “Він був украй важкий: ампутація передпліччя, множинні уламкові поранення. Медики першої евакуації п’ять годин вивозили його з поля бою під обстрілами. За наступні пів години, що ми їхали до шпиталю, його серце двічі зупинялося, та двічі ми вдало його реанімували”. Водій летів дорогою, що перетворилася на скло. Встигли. Хлопець вижив. Зараз лікується в тилу.
Екстремальна робота потребує швидкості реакцій, холодної голови та професіоналізму. Є й додаткова небезпека: на війні екіпаж медевакуації — пріоритетна ціль, така сама, як командири й офіцери. Тому на Кириловій машині, пофарбованій у зелений, немає червоних хрестів, навіть проблискові маяки замасковані. Звісно, вона не броньована — це розкіш. Тому всі їздять у шоломах і бронежилетах — добре, що завдяки волонтерам вони тепер є у кожного.
Під час евакуації все будується на чіткій комунікації між членами екіпажу. Кирило, хоч і головний, нічого не робить без дозволу водія. На вибоїнах виконувати будь-які маніпуляції дуже складно. Іноді трусить так, що аж нудить. “Наприклад, треба ввести розчин у катетер. Якщо погана дорога, шприц зісковзне”.
Пораненого доправляють до пункту призначення — і замість того щоб видихнути, беруться за прибирання свого “медеваку”. Працюють усі втрьох. Змивають кров і бруд зі стелі, стін, підлоги, нош. Поповнюють запаси медикаментів. Все має бути бездоганно, — це впливає на швидкість і якість роботи. До власного вигляду ставляться так само: навіть у холод приймають душ. Компроміси можливі лише з їжею: коли зовсім нема сил або можливостей, беруть напівфабрикати, розігрівають без вогню, за допомогою реактивів — і падають спати.
У екіпажу є інстаграм-акаунт, де вони документують свою роботу в зоні бойових дій та обмінюються досвідом з іншими військовими медиками. До того ж команда Позняка передивляється власні відео — так і спортивні зірки аналізують свої поєдинки: це допомагає вдосконалюватися і вчитися.
Вони не люблять читати в телеграмі про тактичні успіхи, бо розуміють їхню ціну. “Виїжджаємо на евакуацію вночі, приїжджає БТР. Хлопці зіскакують — брудні по саму шию. У мене “медевак” не в крові, а в болоті. Ось поранений тягне свій автомат, а це ціла брила бруду. Ми вантажимо поранених, роздягаємо, а вони мокрі. Взимку. Там, на нулі — багнюка й пекло”.
Іноді доводиться брати на себе відповідальність за важкі рішення — наприклад, міняти турнікет просто в дорозі. Якщо цього не зробити, поранений втратить кінцівку. Якщо зробити неправильно — спливе кров’ю за лічені хвилини. Кирило веде статистику. Станом на 28 грудня 2022 року двома екіпажами вони евакуювали 138 поранених. Серед них були тяжкі, але всі залишилися живі.
У грудні, дорогою на чергову ротацію, Позняк мимохідь придбав гірлянду — в надії прикрасити ялинку вдома, у Кремінній. “Я б не зміг її підключити, адже світла там нема. Тому купив гірлянду на батарейках”, — розповідає він, і його голос майже не дрижить. “Ви запитуєте, коли мені було найважче на фронті? Напевне, саме тоді — коли я опинився в семи кілометрах від дому. І не міг туди потрапити”.
Він воює за свій дім — думка про те, що зможе зайти під рідний дах, тримає його весь цей час. Коли стає особливо нестерпно, він нагадує собі, що на передовій — ще важче. І далі робить своє — завзято, методично, зважено.