Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного
Суду України та Верховного Суду щодо порядку продовження щорічної відпустки
у разі тимчасової непрацездатності працівника, визначивши, що продовження
щорічної відпустки у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої
у встановленому порядку, яка настала під час відпустки, відбувається автоматично та погодження із власником або уповноваженим ним органом не потребує.
Працівник, який належним чином повідомив роботодавця про волевиявлення
щодо продовження відпустки на період, що йде безпосередньо за днем
припинення тимчасової непрацездатності, про наявність листка непрацездатності чи надав останньому листок непрацездатності, скористався своїм правом щодо продовження щорічної відпустки.
Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу представника
ОСОБА_1 – адвоката на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси
від 01 березня 2019 року та постанову апеляційного суду Черкаської області
від 05 червня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного
управління Національної поліції в Черкаській області (далі – ГУНП в Черкаській
області) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення
на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, і прийняла
постанову, в якій зазначила таке.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
03 січня 2017 року наказом ГУНП в Черкаській області ОСОБА_1 прийнято
на роботу на посаду старшого статистика сектору інформаційної підтримки
Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області.
22 січня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області ОСОБА_1 надано
щорічну відпустку з 28 лютого по 10 березня 2018 року.
27 лютого 2018 року ОСОБА_1 видано листок непрацездатності, відповідно
до якого остання хворіла з 27 лютого до 06 березня 2018 року.
07 березня 2018 року позивачка надала листок непрацездатності
до управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП
в Черкаській області.
12 та 13 березня 2018 року начальником сектору кадрового забезпечення
Черкаського ВП ГУНП в Черкаській області ОСОБА_4, та 14 березня 2018 року
інспектором сектору інформаційної підтримки Черкаського відділу поліції ГУНП
в Черкаській області ОСОБА_5 складено акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі.
16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області № 712
до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення за порушення трудової
дисципліни (прогули 12,13 та 14 березня 2018 року) у вигляді звільнення.
16 березня 2018 року наказом ГУНП в Черкаській області за підписом
начальника позивачку звільнено з роботи за прогул без поважних причин
на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, у період з 12 до 14 березня 2018 року жодних документів, які б підтверджували перебування позивачки у стані тимчасової непрацездатності, до відповідача не надходило, із заявою про продовження невикористаної частини відпустки ОСОБА_1 на вказаний період також не зверталася
ОЦІНКА СУДУ
З буквального тлумачення пункту 1 частини другої статті 80 КЗпП України та статті 11 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі – Закон № 504/96-ВР) відпустка саме продовжується у разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.
Тобто ні КЗпП України, ні Закон № 504/96-ВР не передбачає звернення працівника з заявою про продовження відпустки, як не передбачає і необхідності отримання на це згоди роботодавця, оскільки період надання відпустки сторонами уже узгоджено, однак неможливість її використання саме у зазначені в наказі дати спричинена обставинами, які не залежать від волі жодної зі сторін.
Єдиним обов`язком працівника є повідомлення роботодавця про тимчасову непрацездатність, яка засвідчена у встановленому порядку, тобто шляхом видачі листа непрацездатності. І таке повідомлення може бути вчинене у будь-який спосіб. А надання листа непрацездатності можливе після виходу з відпустки, що буде підтвердженням правомірності такого продовження.
Продовження відпустки не потребує спеціальних дій з боку працівника, тоді як перенесення вимагає згоди роботодавця та ініціативи працівника. Так само й коли працівник уже подав заяву про відпустку, то в разі вибору ним варіанта «продовження» відпустки немає необхідності подавати ще одну заяву, оскільки відпочинок поновлюється після перерви. Разом з цим, у разі вибору варіанта «перенесення» відпустки працівник погоджує з роботодавцем новий час відпочинку і повинен написати заяву про таке бажання, а роботодавець – видати новий наказ.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що продовження щорічної відпустки в разі тимчасової непрацездатності працівника, що настала під час відпустки, відбувається автоматично, є обов`язком роботодавця, для виконання якого йому достатньо отримати від працівника повідомлення про тимчасову непрацездатність, засвідчену у встановленому порядку (тобто про наявність листа непрацездатності), незалежно від того, чи подав працівник відповідну заяву.
Відсутність заяви від працівника щодо продовження відпустки не може скасувати законодавчо встановлений обов`язок роботодавця продовжити відпустку на дні тимчасової непрацездатності, а тим більше не може бути вирішальною підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення за прогул без поважних причин.
Аналізуючи вказані обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що працівник, який належним чином повідомив роботодавця про волевиявлення щодо продовження відпустки на період, що йде безпосередньо за днем припинення тимчасової непрацездатності, про наявність листка непрацездатності чи надав останньому листок непрацездатності, скористався своїм правом щодо продовження щорічної відпустки.
У разі відсутності у роботодавця можливості продовжити відпустку він може скористатися правом відкликання працівника з відпустки, якщо для цього існують законодавчо встановлені підстави.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що необхідно відступити від правової позиції, висловленої у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 223/558/15-а (провадження № К/9901/8860/18) та від 28 квітня 2020 року у справі №200/2166/19-а (провадження №К/9901/32578/19), від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц (провадження № 61-13864св18) та від 21 серпня 2019 року у справі № 466/4738/18 (провадження № 61-7543св19), та від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, відповідно до яких при продовженні щорічної відпустки у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю найманий працівник зобов`язаний подати заяву про продовження відпустки та продовжувати перебувати у відпустці лише після надання згоди на це роботодавця. А така згода має бути виражена у відповідному наказі, який повинен бути доведений до відома найманого працівника.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 07 березня 2018 року ОСОБА_1 надала відповідачу оригінал листка непрацездатності за період з 27 лютого до 01 березня 2018 року та з 02 до 06 березня 2018 року.
На підтвердження того, що мала місце домовленість про продовження відпустки після закриття лікарняного позивачки, свідчить і та обставина, що 06 березня 2018 року ОСОБА_1 прийшла на роботу та надала листок непрацездатності, тобто виразила волевиявлення на продовження відпустки після припинення тимчасової непрацездатності, про що, як уже зазначалося, повідомлено начальника сектору кадрового забезпечення та випливає з матеріалів справи.
Такі дії свідчать, що відсутність на роботі ОСОБА_1 була спричинена поважними причинами, що не можна кваліфікувати як прогул, тобто відсутність на роботі без поважних причин, у розумінні пункту четвертого статті 40 КЗпП України.є
Однак суди, ухвалюючи рішення, не звернули уваги на зазначені вимоги закону.
Суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми трудового законодавства, внаслідок чого помилково зробили висновок, що ОСОБА_1 вчинила прогул, у зв`язку з чим суди вважали її звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України законним, а тому такі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Детальніше з текстом постанови Великої палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 712/9213/18 можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/93217983.