Другий сенат Конституційного Суду України 9 вересня 2026 року ухвалив Рішення № 10-р(ІІ)/2026 у справі № 3-148/2025(288/25) за конституційною скаргою Лопушанського Володимира Михайловича щодо конституційності абзацу сьомого підпункту 1, підпункту 5 пункту 3 та пункту 5 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI зі змінами. Суд визнав перші два з цих приписів конституційними в тлумаченні, за яким вони не передбачають сплати судового збору за подання позову про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення, а також відповідної апеляційної скарги; провадження щодо третього припису — закрив.
Обставини справи
Склад Другого сенату: Галина Юровська (головуючий), Олександр Водянніков (суддя-доповідач), Віктор Городовенко, Василь Лемак, Олег Первомайський, Сергій Різник.
Приводом для звернення стала конкретна справа заявника. 27 березня 2025 року поліцейський Управління патрульної поліції в Миколаївській області виніс щодо Лопушанського постанову за частиною першою статті 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення — штраф 340 грн. Заявник звернувся до Южноукраїнського міського суду Миколаївської області з позовом про визнання дій поліції протиправними та скасування постанови. Суд ухвалою від 4 квітня 2025 року залишив позов без руху, вимагаючи довести сплату судового збору; заявник послався на частину четверту статті 288 КУпАП, яка звільняє від сплати збору за оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення, проте суд ухвалою від 14 квітня 2025 року повернув позовну заяву через несплату збору в розмірі 605,60 грн. Апеляційну скаргу заявника П’ятий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 12 травня 2025 року також залишив без руху, а ухвалою від 6 червня 2025 року повернув — через несплату збору вже в розмірі 3028 грн. Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 3 липня 2025 року — це остаточне судове рішення у справі заявника — відмовила у відкритті касаційного провадження, підтвердивши, що заявник як особа, яка оскаржує постанову про адміністративне правопорушення, не звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги.
Друга колегія суддів Другого сенату КСУ ухвалою від 3 вересня 2025 року № 115-2(ІІ)/2025 відкрила конституційне провадження щодо трьох приписів частини другої статті 4 Закону «Про судовий збір», водночас відмовивши у відкритті провадження щодо частини четвертої статті 288 КУпАП і частини третьої статті 9 цього ж Закону на підставі пункту 4 статті 62 Закону України «Про Конституційний Суд України» — неприйнятність скарги в цій частині.
Позиції щодо порушених питань висловили Президент України Володимир Зеленський (вважає оспорювані приписи конституційними, спрямованими на баланс публічного й приватного інтересу), Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук (визначення ставки збору належить до компетенції Верховної Ради, а необхідність його сплати випливає не із закону, а з правового висновку Великої Палати Верховного Суду; поставив під сумнів покладення додаткового обов’язку на осіб, які залучені до адміністративного провадження не за власною волею), Голова Верховного Суду Станіслав Кравченко (вважає ставку не надмірною і такою, що відповідає практиці ЄСПЛ), Прем’єр-міністр України Юлія Свириденко та Міністр юстиції України Герман Галущенко (звернули увагу на компенсаційний механізм відшкодування судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень у разі задоволення позову). Позиції також надали Урядова уповноважена з питань гендерної політики Ксенія Левченко, Голова Національного агентства з питань запобігання корупції Віктор Павлущик, а також запрошені науковці й представники громадських організацій; зміст цих позицій у процитованому тексті рішення не деталізовано.
Правова позиція Суду
Ключове для резолютивної частини — те, як Суд уточнив предмет конституційного контролю. Аналізуючи судові рішення у справі заявника, КСУ встановив, що пункт 5 частини другої статті 4 Закону (ставка збору «у разі ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення» — 0,2 розміру прожиткового мінімуму) в остаточному рішенні у справі заявника застосований не був: Верховний Суд застосував лише встановлену цим пунктом ставку, поширивши її на інший об’єкт справляння збору — той, що визначений абзацом сьомим підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону (подання адміністративного позову немайнового характеру). За висновком КСУ, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 543/775/17 суд у такий спосіб поєднав два різні приписи закону, «створивши de facto нормативну конструкцію, яку жодна із цих норм Закону окремо не передбачає». Оскільки пункт 5 частини другої статті 4 Закону не був застосований в остаточному рішенні у справі заявника, а заявник не дотримав вимоги вичерпання, установленої частиною першою статті 55 Закону України «Про Конституційний Суд України», Суд визнав предметом конституційного контролю лише абзац сьомий підпункту 1 та підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону, а провадження щодо пункту 5 закрив на підставі пункту 4 статті 62 Закону «Про Конституційний Суд України» — неприйнятність скарги в цій частині.
Розглядаючи по суті два приписи, які залишилися предметом контролю, Суд виходив із того, що право на судовий захист (стаття 55 Конституції України) охоплює не лише формальну можливість звернення до суду, а реальний і дієвий доступ до правосуддя, який набуває особливого значення в спорах між особою і державою. Оскарження постанови про адміністративне правопорушення Суд кваліфікував як реалізацію гарантованого частиною другою статті 55 Конституції права на оскарження в суді актів органів публічної влади, а не як звернення до суду з ініціативи особи в межах приватної автономії. Установлення судового збору, зокрема його об’єктів, ставок, умов і порядку справляння, підстав і порядку звільнення від справляння та повернення, Суд відніс до виключної компетенції Верховної Ради України за пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції; водночас збір має бути домірним — його розмір і умови не повинні становити надмірного тягаря чи створювати фактично нездоланні перешкоди для звернення до суду. Суд також послався на практику Європейського суду з прав людини (зокрема Kreuz v. Poland, Weissman and Others v. Romania) та на практику конституційних судів Німеччини, Латвії й Чехії щодо природи судового збору як цільового платежу за індивідуалізовану публічну послугу.
Проаналізувавши структуру статті 4 Закону, Суд встановив, що в частині другій цієї статті законодавець визначив п’ять окремих категорій випадків справляння судового збору, і у сфері адміністративної відповідальності прямо передбачив лише один — саме ухвалення судом постанови про накладення адміністративного стягнення (пункт 5), тоді як абзац сьомий підпункту 1 та підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 такого спеціального регулювання для справ про оскарження постанов про адміністративні стягнення не містять і не встановлюють для них ані окремих ставок, ані пільг. За правилом тлумачення expressio unius est exclusio alterius (згадування про один випадок виключає інші) та з урахуванням законодавчої історії норми (пояснювальні записки до законопроєктів № 7530 і № 0973) Суд дійшов висновку, що законодавець свідомо не поширював обов’язок сплати судового збору на випадки оскарження постанов про адміністративні стягнення. Відповідно, застосована Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року правова позиція вийшла за межі повноважень судової влади, оскільки визначення ставки судового збору належить виключно до компетенції законодавця, а на момент розгляду справи заявника в Касаційному адміністративному суді ця позиція КСУ (викладена ще в Рішенні від 20 січня 2025 року № 2-р(ІІ)/2025) уже підлягала застосуванню.
Резолютивна частина: Суд визнав абзац сьомий підпункту 1 та підпункт 5 пункту 3 частини другої статті 4 Закону «Про судовий збір» такими, що відповідають Конституції України, у конституційно узгодженому (конформному) тлумаченні — вони не передбачають справляння судового збору у справах про оскарження постанов про накладення адміністративного стягнення. Провадження щодо пункту 5 частини другої статті 4 цього ж Закону закрито на підставі пункту 4 статті 62 Закону «Про Конституційний Суд України» — неприйнятність конституційної скарги в цій частині; по суті конституційність цього припису Судом не оцінювалася. Рішення є обов’язковим, остаточним і оскарженню не підлягає; підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України». У наданому тексті рішення окремі думки суддів не наведені.
Значення справи
Рішення усуває платіжний бар’єр, що фактично існував для оскарження постанов про адміністративні стягнення на підставі судової практики, а не тексту закону, — конкретно для позовів немайнового характеру та апеляційних (касаційних) скарг у таких справах. Для адміністративної практики це означає повернення до безоплатного оскарження постанов про адміністративні стягнення в межах цього тлумачення. Для дискусії про межі суддівського тлумачення рішення фіксує принципову позицію: правова позиція Верховного Суду, яка поєднує різні норми закону та де-факто створює регулювання, що жодна з них окремо не передбачає, виходить за межі допустимого тлумачення і не може підміняти законодавця у визначенні об’єктів і ставок судового збору. Питання конституційності пункту 5 частини другої статті 4 Закону — норми, яка прямо встановлює збір за ухвалення судом постанови про адміністративне стягнення, — цим рішенням по суті не вирішене: провадження щодо неї закрито з процесуальних підстав (норму не застосовано в остаточному рішенні у справі заявника), а не через визнання її конституційною чи неконституційною.
Читайте також на ADVOKAT POST
- Щодо оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення за нормами КУпАП: судовий збір— попередня практика застосування постанови Великої Палати ВС у справі № 543/775/17, яку КСУ тепер визнав такою, що вийшла за межі повноважень судової влади.
- Суди не мають застосовувати положення законів, які не відповідають Конституції, незалежно від того, чи визнавалися вони КСУ — суміжна позиція судової практики щодо співвідношення компетенції КСУ і судів при визначенні застосовності правових норм.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.