Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявників щодо невиконання рішення суду про стягнення заробітної плати.
Валентина Миколаївна Деркач, громадянка України, яка народилася у 1962 році. Микола Іванович Палек також громадянин України, який народився у 1957 році. Обидва заявники живуть у м. Ужгороді, Україна.
У 2001–2002 роках заявники подавали окремі позови проти їх колишнього працедавця – державного підприємства “Атомспецбуд” – компанії, яка здійснювала будівельні роботи у Чорнобилі, у зоні обов’язкового відселення, до національних місцевих судів, вимагаючи виплатити їм заборгованість із заробітної плати та інші виплати.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 05 березня 2002 року Валентині Деркач було присуджено 9133 грн (еквівалент 1405,08 євро ) заборгованості із заробітної плати та компенсації. 22 квітня 2002 року Славутицький районний відділ державної виконавчої служби відкрив виконавче провадження.
Рішенням Вишгородського райсуду Київської області від 15 травня 2002 року Миколі Палеку було присуджено 15476 грн (еквівалент 2380,92 ЄВРО) заборгованості з заробітної плати і компенсації. 8 серпня 2002 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження.
29 червня 2002 року Міністерство палива та енергетики вирішило ліквідувати підприємство-боржника з огляду на його збитковість. 18 липня 2002 року була створена ліквідаційна комісія.
У грудні 2002 року виконавчі листи в обох справах були направлені до ліквідаційної комісії.
Рішення залишаються невиконаними,оскільки власність боржника не може бути реалізована для виконання рішень. Реалізація майна вимагала спеціального дозволу Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи з огляду на те, що майно боржника знаходилось у Чорнобильській зоні та зазнало радіоактивного забруднення. Такий дозвіл наданий не був.
Оцінка Суду
Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції
Заявники скаржилися на невиконання судових рішень, винесених на їх користь, посилаючись при цьому на статтю 13 і,по суті ,на пункт 1 статті 6 Конвенції. Вони зазначали, що вони не мали ефективного національного засобу захисту для отримання від підприємства-боржника заборгованості, яка належала їм.
Прийнятність. Вичерпання національних засобів захисту
Уряд подав попередні зауваження щодо невичерпання заявниками національних засобів захисту з огляду на те, що вони не оскаржували до національних судів бездіяльність державних виконавців та не вимагали відшкодування шкоди у зв’язку з тривалістю виконавчих проваджень чи знецінення присуджених їм коштів.
Заявники спростовували цей аргумент. Вони наголошували на тому, що державна виконавча служба, і це підтверджувалося Урядом, вжила усіх необхідних заходів для виконання рішення. Тому не було жодної потреби подавати позов проти державної виконавчої служби. Більше того, у провадженні у Суді вони не заявляли про відшкодування шкоди у зв’язку зі знеціненням присуджених їм коштів. Отже , вони не зобов’язані були звертатися у зв’язку з цим до будь-якого національного засобу захисту.
Суд повторив, що метою пункту 1 статті 35 Конвенції є надання державам-учасницям можливості попередження та відновлення прав, про порушення яких стверджується, перед тим, як такі твердження будуть подані до Суду. Проте лише ті засоби захисту мають бути використані, які є ефективними. Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося(див. рішення у справі “Кудла проти Польщі” [ВП], заява No30210/96, § 158). На Уряд, який стверджує про невичерпання, покладається обов’язок доведення Суду, що засіб захисту є ефективним, доступним як у теорії, так і на практиці (див. рішення у справі “Хохліч проти України” від 29квітня 2003 року, заява No41707/98, § 149).
Проте у цій справі рішення, винесені на користь заявників, залишаються невиконаними, незважаючи на зусилля ДВС (що зазначалось і Урядом). Більше того, державна виконавча служба більше не бере участі у процесі стягнення заборгованостей, оскільки виконавчі провадження були закриті, а вимоги заявників були направлені до ліквідаційної комісії підприємства-боржника. Отже,Суд дійшов висновку, що попередні зауваження Уряду не стосуються основної скарги заявників і не можуть бути прийняті, оскільки засіб захисту, на який посилався Уряд, не міг перешкодити продовженню стверджуваного порушення. Відповідно, Суд відхиляє ці зауваження.
Відповідність принципу ratione personae (відповідальність держави)
Далі у своїх зауваженнях Уряд зазначав, що незважаючи на те, що підприємство-боржник було державним підприємством, воно було окремою юридичною особою і відповідно до національного законодавства держава не може бути відповідальною за його борги. Отже , виконання рішень, винесених на користь заявників, не може передбачати відповідальність держави чи її бюджету.
Заявники наполягали на тому, що держава створила підприємство, здійснювала його управління, розпоряджалася коштами та прийняла рішення про його ліквідацію. Вона мала достатньо коштів для покриття його заборгованостей і, таким чином, має бути відповідальною за такі борги.
Питання полягає в тому, чи відповідає держава за борги державного підприємства, яке є окремою юридичною особою, і чи може бути визнана відповідальною за категоричну відмову виплачувати заявникам кошти, присуджені їм рішеннями щодо підприємства.
Суд погодився, що Уряд не продемонстрував, що компанія “Атомспецбуд” мала достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб можна було звільнити державу від відповідальності за Конвенцією щодо її дій чи бездіяльності(mutatis mutandis (та з посиланням на статтю 34 Конвенції) ухвала у справі “Радіо Франс та інші проти Франції” від 23 вересня 2003 року, заява No53984/00).
Суд посилався на свої висновки у справі “Михайленки та інші проти України” (рішення від 30листопада 2004 року, заяви No35091/02 та інші), які стосувалисянеспроможності цієї ж компанії виконувати рішення, винесені проти неї. З огляду на причини, викладені у пункті 45 рішення, Суд вирішив, що така неспроможність стала підставою для виникнення відповідальності відповідного учасника Конвенції за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу. Він не вбачає підстав для відхилення від згаданихвисновків у цій справі.
Суд вирішив, що скарга заявників є сумісною з принципом ratione personae відповідно до положень Конвенції, та відхиливзауваження Уряду, пов’язані із цим питанням. Ця скарга не є абсолютно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже , вона має бути визнана прийнятною.
Щодо суті
Уряд зауважив, що державна виконавча служба усіма шляхами намагалася виконати рішення, і вона не може більше вважатися відповідальною за невиконання чи стверджувану бездіяльність у зв’язку з цим, оскільки було прийняте рішення про ліквідацію компанії. Майно боржника знаходилося у зоні радіоактивного забруднення. Таким чином, його майно не могло бути відчужене без дозволу, який мав надаватися МНС.
Заявники зазначали, що їх скарга про невиконання рішень не стосувалася стверджуваної бездіяльності ДВС, як вважав Уряд. Їх доводи полягали у тому, що держава має достатньо контролю за своїми підприємствами для забезпечення виконання їх фінансових зобов’язань.
Суд наголосив , що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов,який стосується його цивільних прав та обов’язків. Таким чином, пункт передбачає “право на суд”, одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов’язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам:справедливість, відкритість і оперативність проваджень, – і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 Конвенції як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід’ємна частина “судового процесу” для цілей статті 6 Конвенції (див. рішення у справі “Бурдов проти Росії”, заява No589498/00, п. 34).
Державні органи не можуть довільно посилатись на брак коштів як на виправдання невиконання рішення. Але затримка виконання рішення може бути обґрунтована окремими обставинами. Проте вона не може бути такою, що позбавляє сенсу право, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі “Іммобільяре Саффі проти Італії”, заява No22774/93, п. 74). У цій справі заявники не мають бути позбавлені можливості отримання користі від успішного завершення провадження за їх скаргою.
Суд зазначив, що рішення, винесені на користь заявників у 2002 році, залишаються невиконаними до цього часу і Уряд не може посилатисяна той аргумент, що погашення заборгованості перед заявниками триває в межах ліквідаційної процедури. Зобов’язання вчасної та повної виплати коштів, присуджених остаточними рішеннями, лежить на державних органах.
Відмовою вжити необхідних заходів для виконання остаточних рішень у цій справі державні органи України позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції усього її практичного значення.
Таким чином, у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
За цих обставин Суд не вважає за необхідне розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.
Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Далі заявники скаржилися на те, що держава порушила їх право на мирне володіння своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Прийнятність
Суд звернувся до своїх висновків за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якими були відхилені зауваження Уряду щодо прийнятності заяви, які рівною мірою стосуються скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу No1 до Конвенції. Суд вирішив, що ця скарга не є абсолютно необґрунтованою чи неприйнятною з інших підстав, передбачених статтею 35 Конвенції. Отже , вона має бути визнана прийнятною.
Щодо суті
Уряд погоджувався з тим, що суми, присуджені заявникам національними судами, становлять майно в сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Він погоджувався з тим, що невиконання рішень, винесених на користь заявників, може вважатисявтручанням у право заявників на мирне володіння їх майном. Проте Уряд зазначив, що таке втручання було викликане загальними інтересами, зокреманеобхідністю контролю за вивезенням забрудненого устаткування з Чорнобильської зони. Велика кількість кредиторів ліквідованої компанії зобов’язує ліквідаційну комісію і державу вжити комплексних заходів для задоволення усіх їх вимог.
Заявники зазначали, що втручання у їх право власності не ґрунтувалося на законі. Відмовившись виплачувати їм борги, держава, порушивши статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, позбавила їх реальної вартості їх власності. Інтереси суспільства, згадані Урядом, не можуть бути захищені за рахунок них, і держава мала знайти можливість для виплати їх заробітної плати.
Суд нагадав свою прецедентну практику, згідно з якою відсутність у заявника можливості домогтися виконання рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване першим реченням частини першої статті 1 Першого протоколу(див.рішення у справах “Бурдов проти Росії”, заява N 569498/00, п. 40,та “Ясіуньєне проти Латвії” від 06березня 2003року, заява No 41510/98, п. 45).
Суд дійшов висновку, що неможливість для заявників домогтися виконання їх рішень протягом розумного періоду часу (більше двох років) становить втручання у їх право на мирне володіння їх майном в сенсі частини першої статті 1 Першого протоколу.
Таке втручання певною мірою виправдовувалося забороною вивозити із Чорнобильської зони обов’язкового відселення забруднене майно підприємства-боржника. Проте, на думку Суду, заборона, яка, безперечно, зачіпала законні суспільні інтереси, порушує рівновагу між інтересами держави та заявників. У цьому випадку весь фінансовий тягар був покладений на заявників, і Уряд не зміг пояснити на своє виправдання, чому не могли бути виділені кошти для забезпечення погашення заборгованості перед заявниками.
Відмовою виконати рішення, винесені на користь заявників, державні органи перешкоджали та продовжують перешкоджати заявникам протягом відповідного періоду отримати у повному обсязі кошти, на які вони мали право.
Відповідно, тут було також порушення статті 1 Першого протоколу.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Немає необхідності розглядати скарги заявників за статтею 13 Конвенції. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Детальніше з текстом перекладу рішення ЄСПЛ від 21.12.2004(остаточне 06.06.2005) у справі «Деркач та Палек проти України» за заявами No 34297/02 та No 39574/02 можна ознайомитися за посиланням https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_234#Text.