Ситуація, з якої все почалося
21 листопада на сайті «Дзеркало тижня» вийшла стаття Дар’ї Писаренко «Сім болючих симптомів української адвокатури, яких більше не можна ігнорувати». У ній авторка різко критикує Національну асоціацію адвокатів України та систему адвокатського самоврядування, апелюючи, зокрема, до «європейських стандартів» і вимог ЄС до реформи адвокатури.
У відповідь Комітет НААУ з питань інформаційної політики підготував великий аналітичний текст «Про “симптоми” української адвокатури: коли критика потребує кваліфікації», автором якого є адвокат, голова Комітету НААУ з питань інформаційної політики та взаємодії із засобами масової інформації Юрій Радзієвський. Цей матеріал був офіційно надісланий до «Дзеркала тижня» як реалізація права на відповідь, передбаченого Законом України «Про медіа».
Про це інформує Національна асоціація адвокатів України.
Реакція «Дзеркала тижня» виглядала так: редакція відмовилася публікувати відповідь у повному обсязі, пославшись на Закон «Про медіа» і тезу про те, що медіа «зобов’язане лише забезпечити пропорційне право на відповідь, але не зобов’язане розміщувати будь-які тексти за бажанням заявника».
На цьому етапі все виглядало як типове листування між медіа та професійною спільнотою. Але далі виявилась деталь, яка й робить цю історію принципово важливою.
«Дзеркало тижня» посилається на Закон «Про медіа», однак відповідно до законодавства таким не є
НААУ звернулася з офіційним запитом до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення щодо статусу «Дзеркала тижня» як суб’єкта у сфері медіа. У відповіді Нацради, на яку посилається НААУ, прямо зазначено: станом на 02.12.2025 у Реєстрі відсутні відомості про суб’єкта у сфері медіа з назвою «Дзеркало тижня» та доменом zn.ua.
Після цього Комітет НААУ робить жорсткий, але логічний висновок: якщо ресурсу немає в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа, посилання на Закон «Про медіа» як на підставу для відмови у праві на відповідь виглядає щонайменше некоректним; вимагати від такого ресурсу виконання процедури права на відповідь у статусі «медіа» – юридично безглуздо.
І саме тут виникає ключове запитання для професійної спільноти:
Якщо сайт не зареєстрований як суб’єкт у сфері медіа, але активно користується риторикою «прав медіа» й посилається на Закон «Про медіа», то в якому статусі він діє – медіа, блог-платформа, активістський ресурс чи інструмент піар-кампаній, ресурс який за гроші розповсюджує наративи та пропаганду?
Що говорить Закон «Про медіа» про статус і відповідальність
Чинний Закон України «Про медіа» вводить поняття суб’єкта у сфері медіа й запроваджує обов’язкову реєстрацію для низки категорій (мовники без радіочастот, аудіовізуальні сервіси на замовлення, платформи спільного доступу до відео тощо), зазначає портал Детектор Медіа.
Для онлайн-медіа закон передбачає регуляторний режим, у якому Нацрада може виносити приписи (вимоги усунути порушення); накладати штрафи; у крайніх випадках – ініціювати обмеження поширення або заборону онлайн-медіа, вказує ZMINA. Важлива деталь: експерти з медійного права зазначають, що заходи реагування можуть застосовуватися і до “незареєстрованих” онлайн-медіа, якщо з фактичних обставин їх діяльність підпадає під визначення суб’єкта у сфері медіа.
Тобто, якщо ресурс системно поширює публічну інформацію, має редакційну політику, позиціонує себе як медіа — Нацрада теоретично може кваліфікувати його як онлайн-медіа та застосувати норми закону, навіть якщо він не вніс себе до Реєстру добровільно.
Однак інша сторона медалі – права медіа, включно з процедурою реалізації права на відповідь, прямо прив’язані до статусу зареєстрованого суб’єкта. Саме на це вказує НААУ: «Дзеркало тижня» хоче користуватися правами суб’єкта медіа, посилаючись на закон, але формально не підтверджує свій статус у системі, створеній цим законом.
Це означає це, що «Дзеркало тижня» — «незаконне медіа» чи «пропагандистський ресурс» у юридичному сенс? Але очевидно, що редакція сама розмиває межу між регульованим професійним медіа та просто політичним/грантовим сайтом; механізми відповідальності та захисту (зокрема й для адвокатури) у цій моделі стають розмитими. Але незнання законодавства не звільняє від відповідальності – це відомо як раз тим, хто захищає права людини, а не використувує їх для приватних інтересів.
Громадська організація «Адвокати майбутнього»: дві особи – “реформуватимуть” 70 тисяч адвокатів?
Окрема вісь цієї історії – ГО «Адвокати майбутнього», від якої фактично виступає авторка публікації на «Дзеркалі тижня». НААУ у своєму аналізі робить кілька принципових акцентів:
- Дар’я Писаренко у 2016 році працевлаштовується в ГО «Адвокати майбутнього» ще до завершення повної юридичної освіти (магістратура – 2018 рік).
- Її юридичний стаж – близько семи років, і всі вони пов’язані виключно з роботою в громадських організаціях.
- Вона ніколи не була практикуючим адвокатом, не має свідоцтва, не брала участі в судових процесах як захисник, не обиралася до органів адвокатського самоврядування.
За даними з відкритих джерел, на які посилається НААУ, у штаті громадської організації працює фактично лише дві особи, а вся діяльність організації на 100% залежить від донорського фінансування. Фінансові показники демонструють різкі коливання доходів, при цьому чистий прибуток – нульовий, а активи та зобов’язання залишаються порівняно незначними.
Співзасновниками організації є:
- Денис Бугай, який, за даними публічних джерел, у минулому фігурував у резонансних кримінальних провадженнях, що вже саме по собі робило його фігурою гучних медійних дискусій щодо доброчесності;
- Андрій Вишневський, діяльність якого на керівних посадах у державних органах (система БПД, Мін’юст, НАЗК) супроводжувалась конфліктами та інформаційними скандалами навколо його звільнень.
Організація з двома працівниками та двома співзасновниками, яка повністю залежить від грантів, намагається отримати статус «морального судді» для 70 000+ адвокатів України?
Для донорів це сигнал про ризик грантозалежного конфлікту інтересів: коли виживання маленької громадської організації прямо залежить від створення «скандалу» навколо цілого конституційного інституту.
Про європейські стандарти: хто має право реформувати адвокатуру?
У європейській правовій традиції закреплена ключова ідея: адвокатура – це незалежний, самоврядний інститут, що має право на саморегулювання.
У Спільній думці Венеційської комісії та Ради Європи щодо проєкту Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» 2011 року прямо наголошується, що юридична професія має покликання бути саморегульованою та самоврядною, а детальні правила етики й внутрішньої організації мають розроблятися саме адвокатурою, а не зовнішніми структурами.
Про це прямо вказується у JOINT OPINION EUROPEAN COMMISSION FOR DEMOCRACY THROUGH LAW або відомої як Венеційська комісія, яка надає висновки щодо відповідності законодавства високим стандартам.
Тобто логіка європейських стандартів така – Правила та порядки функціонування в адвокатурі встановлюють самими адвокати, саме через свої органи самоврядування, а держава та зовнішні стейкхолдери (включно з громадськими організаціями та медіа) не можуть “переписати” адвокатуру під свій порядок денний, маскуючи це під «європейські реформи».
Цю ж позицію, як нагадує НААУ, підтверджували й окремі європейські експерти – зокрема Рітіс Йокубаускас, який брав участь у підготовці згаданої Спільної думки.
На цьому тлі виглядає доволі парадоксально, коли громадська організація з двома працівниками та проблемними фінансами претендує на роль «голосу реформи адвокатури», а онлайн-ресурс, який не підтвердив свій статус суб’єкта медіа, намагається виступати арбітром у питаннях європейських стандартів і підзвітності адвокатури.
Однак факт залишається фактом. Сам ресурс посилається на Закон «Про медіа» і користується риторикою «прав медіа», А За офіційною відповіддю Нацради, станом на грудень 2025 року він не зареєстрований як суб’єкт у сфері медіа. І Це створює сіру зону відповідальності, де з одного боку, аудиторія сприймає ресурс як впливове медіа, а з іншого – сам ресурс не несе повного спектру регуляторних зобов’язань, які покладає закон на зареєстровані медіа.
За Законом «Про медіа» Нацрада має право застосовувати приписи й штрафи як до зареєстрованих, так і до незареєстрованих онлайн-медіа, якщо вони фактично виконують функцію медіа – особливо у випадках розпалювання ворожнечі, порушення правил реклами, поширення дезінформації тощо. А от право на відповідь, яким “оперує” «Дзеркало тижня» у листі до НААУ, напряму пов’язане з процедурою для суб’єктів медіа, яких держава визнає, реєструє та контролює. Коли суб’єкт не в Реєстрі, його фактичні претензії на спеціальний правовий статус медіа виглядають сумнівно – і це вже питання не лише політичної етики, а й регуляторної доброчесності.
Де тут пропаганда, а де – просто інформаційний ресурс?
Якщо бути юридично коректними, назвати «Дзеркало тижня» «пропагандистським ресурсом» – це оцінка, яка потребує ретельного аналізу його контенту з боку медійних експертів та Нацради.
Але можна сформулювати твердження значно обережніше і чесніше. Коли онлайн-ресурс не має зареєстрованого медіастатусу, але активно втручається в чутливі правові й політичні дискусії (зокрема щодо інституту адвокатури), він фактично діє поза рамкою професійної медіавідповідальності. У поєднанні з тим, що ключова критика виходить від грантозалежної ГО з мінімальним кадровим та професійним ресурсом, ми отримуємо гібридну модель: інформаційний майданчик + псевдоекспертна організація, які разом створюють потужну картинку «реформи», не маючи ні мандату від спільноти, ні чітко формалізованого правового статусу.
Це не класична журналістика з чіткою етикою та прозорою відповідальністю. Це радше інструмент впливу, навколо якого закономірно з’являються питання – Хто фінансує цю діяльність? Чи не є такі публікації частиною кампанії з делегітимації органів адвокатського самоврядування? Чому донорські кошти, спрямовані на розвиток верховенства права, фактично використовуються для медійних атак на незалежний конституційний інститут?
Яка можлива відповідальність за подібні дії?
У межах Закону «Про медіа» потенційна відповідальність для онлайн-ресурсу, який фактично діє як медіа, але не виконує вимоги закону, може виглядати так:
- Припис Нацради
- вимога усунути порушення (наприклад, ненадання обов’язкової інформації про суб’єкта, недотримання стандартів балансу, поширення контенту з ознаками маніпуляції тощо);
- Штраф
- розмір визначається як кратний мінімальній зарплаті, залежно від тяжкості порушення (незначне, значне, грубе);
- Тимчасове обмеження чи заборона поширення онлайн-медіа
- у випадку систематичних грубих порушень, за рішенням Нацради або суду.
Ключовий момент: щоб оцінити конкретні публікації «Дзеркала тижня» як такі, що порушують Закон «Про медіа», потрібен фаховий контент-аналіз та офіційна реакція Нацради.
Але вже сьогодні очевидно інше: ресурс, який сам апелює до прав медіа, але не підтверджує свій медіастатус у передбачений законом спосіб, підриває довіру до медіареформи та грає на руку тим, хто розмиває межу між журналістикою й політичним або грантовим активізмом.
Замість висновку: хто має право говорити від імені адвокатури?
Історія з «Дзеркалом тижня» та ГО «Адвокати майбутнього» – це не просто втручання у недержавну та незалежну адвокатуру, це тест на зрілість усього поля реформ правосуддя.
Маємо кілька очевидних висновків. Незалежність адвокатури – базова європейська цінність. Її закріплено в документах Ради Європи та Венеційської комісії: саме адвокатура повинна формувати власні правила, етику та механізми самоврядування. Громадська організація «Адвокат майбутнього» та пов’язані з нею особи не мають легітимного мандата від адвокатської спільноти, а їхня фінансова та кадрова конфігурація свідчить радше про грантову залежність, ніж про здатність представляти інтереси 70 000+ адвокатів. «Дзеркало тижня», формально не будучи зареєстрованим суб’єктом медіа, але претендуючи на всі права медіа, опиняється у правовому та етичному «сірому полі»: воно поводиться як медіа, але не несе повної міри медіавідповідальності, передбаченої законом.
Для європейських партнерів це теж дзеркало чи контролюють вони, кого саме і з якими повноваженнями фінансують у сфері реформ правосуддя і найважливіше – чому їхні виконавчі органи не верифікують інформацію перед прийняттям рішень та чи не стають вони мимовільними спонсорами медійних атак на незалежний конституційний інститут під красивими гаслами «європейських реформ» та «підзвітності».
У результаті отримуємо просту, але незручну правду:
Коли реформу адвокатури роблять через незареєстровані “медіа” та грантозалежні псевдоекспертні ГО, це вже не про європейські стандарти. Це про заміну суб’єкта. Замість адвокатури – маленькі організації з великими апетитами. Замість професійних медіа – майданчики, що працюють поза прозорим регуляторним полем.
І саме це – головний «симптом», який уже точно не повинна ігнорувати очільниця представництва Європейського союзу в Україні Катаріна Матернова.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.