01 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного
провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Суд установив, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено безпроцентний договір позики про надання позивачем коштів із зобовязанням ОСОБА_2 повернути їх до 04 лютого 2009 року. Проте ОСОБА_2 у зазначений час суму позики не повернув.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову за пропуском строку позовної давності.
Верховний Суд залишив рішення судів без змін з огляду на таке.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона – позичальник зобов’язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона – позикодавець стає
кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним
правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника,
яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю природою розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти
справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім
наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки.
Суд установив, що за умовами укладеного сторонами договору позики від 31 січня 2008 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 суму позики, а останній зобов’язувався її повернути у повному обсязі 04 лютого 2009 року. У строк, встановлений договором позики, відповідач суму позики позивачу не повернув. При цьому договір позики не оспорював, не просив визнати його недійсним чи удаваним правочином, наявні були правові підстави для стягнення суми позики.
У справі, що переглядалася, відповідач подав заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності до позовних вимог, які відповідно до статті 257 ЦК України встановлені тривалістю у три роки.
На час звернення до суду з цим позовом – 27 грудня 2018 року строк позовної
давності сплив. При цьому суди правильно зазначили, що релігійні переконання
позивача не можуть бути поважною підставою для поновлення строку позовної давності у зв’язку з тим, що релігійні норми, в тому числі Тора, не є джерелом права, яке застосовується судом при розгляді справи, оскільки у статті 10 ЦПК України чітко передбачено, яке законодавство застосовується судами при вирішенні справи.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі No757/64089/18 (провадження No 61-8999св21) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/101583983