20 вересня 2021 року Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного
цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу
за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров’я України» (далі – ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет») до ОСОБА_1 про стягнення коштів за навчання.
Суд установив, що між сторонами укладено угоду про підготовку фахівців з вищою освітою, відповідно до якої вищий заклад освіти зобов’язався оформити
студентові направлення на працевлаштування. Згідно з умовами угоди студент
зобов’язався, зокрема, прибути після закінчення університету на місце
працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за направленням відшкодувати вартість навчання. Після закінчення університету ОСОБА_1 направлено на роботу на посаду сімейного лікаря у Вашківецький центр первинної медико-санітарної допомоги Чернівецької області, проте відповідач до місця призначення не прибула і не зарахована в інтернатуру.
Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову у зв’язку з тим, що чинний на момент звернення з позовом до суду Закон України «Про освіту» не містив умов про обов’язковість трирічного
відпрацювання та відшкодування вартості навчання.
Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалив
рішення про задоволення позову і стягнув з ОСОБА_1 на користь ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет» кошти за навчання з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов’язання має
виконуватися належним чином відповідно до умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Договір є обов’язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 52 Закону України «Про освіту» (у редакції,
чинній на час укладення угоди), пунктом 2 Указу Президента від 23 січня 1996 року No 77/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів», пунктом 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року No 992, та пунктом 21 Порядку
працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25 грудня 1997 року No 367 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15 квітня 1998 року за No 246/2686 (далі – Порядок працевлаштування No 367), випускник має обов’язок відшкодувати в установленому порядку до Державного або місцевих бюджетів вартість його навчання та компенсувати замовникові його навчання всі витрати на це навчання за умов, погоджених між ним та відповідним навчальним закладом, який здійснив відповідне навчання за рахунок Державного бюджету, а саме: випускник після отримання вищої освіти повинен прибути до місця призначення у термін, визначений у направленні його
на роботу, та відпрацювати обумовлений угодою на його навчання термін; цього
випускника звільнено за власним бажанням протягом навчання в інтернатурі та трьох років після закінчення останньої.
У разі неприбуття молодого фахівця за направленням або його відмови без
поважної причини до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов’язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати. Крім того, пункт 21 чинного Порядку працевлаштування No 367 передбачає обов’язок особи, яка не відпрацювала встановлений трирічний строк, компенсувати, крім вартості навчання, також всі витрати на освіту, тобто і виплати академічної стипендії.
Оскільки частина друга статті 52 Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та зазначені вище нормативно-правові акти, які передбачали обов’язок студента відпрацювати за направленням, були чинними, то цивільні правовідносини, що виникли між сторонами з моменту укладення угоди про підготовку фахівців з вищою освітою, регулюються саме ними.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі No 607/11542/16-ц (провадження No 61-29436сво18) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/99861090