Зазначений припис є абсолютним критерієм для відмови в наданні правової охорони. Тож у разі обґрунтування позову наведеною нормою суд насамперед має з’ясувати, чи існують підстави для її застосування до спірних правовідносин.
Товариство з обмеженою відповідальністю «ІНТЕРФЛОТ» звернулося до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Товариства з обмеженою відповідальністю «Рибоконсервний завод «Екватор» з позовом про визнання недійсним свідоцтва України на комбінований знак для товарів і послуг; зобов’язання Державної служби інтелектуальної власності України внести до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг відомості про визнання недійсним свідоцтва України на знак для товарів і послуг та здійснити публікацію про це в офіційному бюлетені «Промислова власність» у зв’язку з тим, що позначення, яке захищене спірним свідоцтвом України, вводить споживачів в оману щодо дійсного виробника товарів.
Рішенням місцевого господарського суду, яке залишено без змін постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позову відмовлено.
КГС ВС, залишаючи без змін рішення попередніх судових інстанцій, зазначив таке.
Обґрунтовуючи позов, позивач посилався на приписи абзацу п’ятого пункту 2 статті 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (в редакції, чинній на момент подання заявки – 23.05.2013), згідно з якими не можуть одержати правову охорону позначення, які є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу.
Припис абзацу п’ятого пункту 2 статті 6 зазначеного Закону є абсолютним критерієм для відмови в наданні правової охорони та стосується лише змісту заявленого на реєстрацію позначення (його власної видимої оманливості, наприклад, позначення «вода» для горілчаних виробів; «французьке вино» на етикетці товару українського виробника), тоді як можливість сплутування з іншими раніше зареєстрованими або заявленими на реєстрацію знаками інших осіб як відносний критерій та наслідки цього (зокрема, щодо можливості введення в оману) мають правове значення при застосуванні пункту 3 статті 6 та пункту 5 статті 16 цього Закону.
Так, відповідно до пункту 4.3.1.9 Правил складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджених наказом Державного патентного відомства України від 28.07.1995 No 116, до позначень, що є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або особи, яка виробляє товар або надає послугу, відносяться позначення, які породжують у свідомості споживача асоціації, пов’язані з певною якістю, географічним походженням товарів або послуг або з певним виробником, які насправді не відповідають дійсності. Позначення може бути визнане оманливим або таким, що здатне вводити в оману, коли є очевидним, що воно в процесі використання як знака не виключає небезпеку введення в оману споживача.
Водночас згідно зі статтею 19 згаданого Закону свідоцтво може бути визнано в судовому порядку недійсним повністю або частково в разі: а) невідповідності зареєстрованого знака умовам надання правової охорони; б) наявності у свідоцтві елементів зображення знака та переліку товарів і послуг, яких не було у поданій заявці; в) видачі свідоцтва внаслідок подання заявки з порушенням прав інших осіб.
Пунктом 3 Постанови Верховної Ради України від 23.12.1993 No 3771-XII «Про введення в дію Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво України може бути визнано недійсним у разі невідповідності знака умовам його реєстрації, визначеним законодавством, що діяло на дату подання заявки.
Для обґрунтування позову позивач посилався саме на приписи абзацу п’ятого пункту 2 статті 6 Закону, то судам у вирішенні спору насамперед належало встановити визначені законом підстави застосування абзацу п’ятого пункту 2 статті 6 Закону та з’ясувати, чи існують підстави для застосування до спірних правовідносин приписів абзацу п’ятого пункту 2 статті 6 Закону з огляду на абсолютність визначеного ним критерію для відмови у наданні правової охорони.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що ліцензійні договори, про які зазначає позивач як про підставу належності йому майнових прав на промисловий зразок, могли бути укладені виключно на час дії патенту, а зі спливом цього строку позивач не має прав на підставі укладених ліцензійних договорів щодо відповідного промислового зразка.
КГС ВС з такими висновками погодився, оскільки суди правильно встановили відсутність у позивача підстав для ліцензійного використання промислового зразка (етикетки). Отже, особа, яка використовувала відповідну етикетку, мала лише право попереднього користувача і у неї не було жодних інших прав. Тому висновки судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог з цієї підстави є правомірними.
Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 06.02.2020 у справі No 910/13822/16 можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/87426712.