Журналістський запит має починатися з базового: хто саме володіє інформацією і хто саме ухвалює рішення. Інакше це не контроль влади, а імітація роботи. Саме так виглядає історія із запитом журналістки NV до Національної асоціації адвокатів України щодо голови одного з комітетів в адвокатурі.
У листі, копія якого є в розпорядженні редакції, Національна асоціація адвокатів України повідомила журналістці, що надала відкриту інформацію про повноваження голови комітету, дату призначення та персональний склад комітету. Водночас на питання про наявність чи відсутність у конкретного адвоката бронювання / відстрочки від призову асоціація відповіла прямо: НААУ та органи адвокатського самоврядування не є розпорядниками такої інформації.
І тут проблема не в відповіді НААУ. Проблема — в самому запиті.
За офіційним роз’ясненням Міністерства оборони, відстрочка від призову під час мобілізації надається за рішенням ТЦК та СП, а бронювання є лише однією з підстав для такої відстрочки. Міноборони також прямо пояснює, що бронювання здійснюється державними органами, підприємствами, установами та організаціями, включеними до відповідного переліку, а списки подаються через встановлену державою процедуру.
Те саме підтверджує і публічний ресурс Міністерства економіки, де окремо зібрані нормативні та роз’яснювальні матеріали щодо бронювання працівників. Саме Мінекономіки веде відповідний державний контур рішень, листів і критеріїв щодо організації бронювання, а не органи адвокатського самоврядування.
Інакше кажучи, якщо журналіста цікавить, чи має конкретна особа відстрочку або бронювання, то звертатися потрібно не до адвокатури, а до тих суб’єктів, які або ініціюють таке бронювання, або ведуть облік і ухвалюють рішення в межах державної системи: ТЦК та СП, уповноважених державних органів, критично важливих підприємств, а в частині нормативної організації — до Мінекономіки та Міноборони.
Тим більше дивно, що частина питань, поставлених у запиті до НААУ, взагалі стосувалася інформації, яка або вже є публічною, або випливає з внутрішніх положень комітетів адвокатського самоврядування. Тобто журналістка спершу не перевірила відкриті джерела, а потім додала до запиту питання, яке взагалі не належить до компетенції адресата.
Цей випадок показує неприємну, але очевидну річ: у частини медіа запит на інформацію дедалі частіше перетворюється не на інструмент встановлення фактів, а на шумову технологію. Спочатку надсилається запит “куди завгодно”, потім будь-яку відповідь або відсутність відповіді можна подати як “закритість”, “мовчання” чи “скандал”. Але така схема не має нічого спільного з професійною журналістикою.
Професійний журналіст перед тим, як ставити запитання, з’ясовує:
- хто є належним розпорядником інформації;
- яка процедура ухвалення рішення;
- що вже є у відкритому доступі;
- і чи справді адресат має відношення до предмета запиту.
У випадку з NV цього зроблено не було. І саме тому цей кейс виглядає не як журналістська ретельність, а як демонстрація некомпетентності в базових питаннях компетенції органів та процедур мобілізаційного бронювання.
Найгірше в цій історії навіть не те, що журналістка звернулася “не туди”. Найгірше — що подібні запити формують викривлену картину для аудиторії: ніби адвокатське самоврядування має пояснювати рішення, які ухвалює держава у зовсім іншому правовому контурі. А це вже не просто помилка — це підміна предмета розмови.
Якщо медіа претендує на серйозність, то має починати не з гучних припущень, а з елементарного знання того, де закінчується компетенція адвокатури і починається компетенція держави. Бо інакше це не розслідування. Це — листування навмання.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.