Домашнє насильство у світлі національного законодавства та практики ЄСПЛ: адвокат Ірина Гловюк

Ірина Гловюк, Заслужений юрист України, адвокат,  д.ю.н., професор, член НКР при Верховному Суді, науковий радник АО «Barristers» провела у Вищій школі адвокатури НААУ вебінар на тему: «Застосування положень КК та КПК стосовно кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством».

Станом на сьогодні практика ЄСПЛ щодо домашнього насильства є досить розлогою. Проблеми домашнього насильства можуть розглядатися у розрізі різних статей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Як правило, першочергово йдеться мова про статті 2 (право на життя) та 3 Конвенції (заборона жорсткого поводження). Крім того, справи про домашнє насильство можуть розглядатися у контексті статті 8 (право на повагу до приватного життя), стаття 14 (заборона дискримінації). Наявна також практика звернення щодо порушення на підставі Протоколу 1 до Конвенції.

Лекторка, зокрема, детально зупинилася на аналізі двох справ ЄСПЛ: рішення «Опуз проти Туреччини» та рішення «Левчук проти України».

Зокрема, у справі «Опуз проти Туреччини» заявниця скаржилася на те, що національні органи влади не змогли захистити право на життя її матері та проявили недбалість при запобіганні та припиненні «неодноразового» насильства, так само погроз смертю та травм, які вона зазнала; крім того, був відсутній захист жінок від домашнього насильства.

У цій справі було визнане порушення статей 2, 3 та 14 Конвенції.

За наслідками розгляду справи Суд сформулював низку ключових позицій, серед них на окрему увагу заслуговує наступна:

  1. Поміж державами-учасницями наразі відсутній консенсус щодо питання про підтримання публічного обвинувачення проти осіб, які скоїли домашнє насильство, у тих випадках, коли потерпілі відкликають свої скарги. Натомість, існує згода стосовно того, що державні органи мають забезпечити справедливу рівновагу маж правами-жертв, передбаченими ст. ст. 2, 3, 8, коли вони мають вирішувати, якої поведінки у зв’язку з цим слід дотримуватись. Дослідивши відповідну практику держав-учасниць, Суд встановив, що для того, аби висловитись про доцільність та підтримання кримінального провадження, державні органи мають враховувати:

Щодо питання про те, чи національні органи виявили необхідну сумлінність, аби запобігти вбивству матері заявниці:

  • Тяжкість правопорушення;
  • Характер шкоди – тілесної і психологічної, завданої жертвам;
  • Можливе застосування зброї;
  • Можливі погрози, висловлені після нападу особою, яка скоїла насильство;
  • За потреба, наперед спланований характер нападу;
  • Потенційні наслідки нападу;
  • Ризики, які становить нападник;
  • Стан стосунків між жертвою та нападником;
  • Стосунки в минулому між жертвою та нападником, зокрема, можливі попередні епізоди насильства;
  • Попередні випадки притягнення нападника до відповідальності.

Чим тяжчим є правопорушення, тим більшу тенденцію мають правоохоронні органи підтримувати публічне обвинувачення з огляду на громадський інтерес, незважаючи на відкликання жертвою скарги.

У справі «Левчук проти України» йдеться про порушення права заявниці на повагу до приватного життя (стаття 8 Конвенції). За обставинами справи у 2016-2018 роках національні суди відмовили у задоволенні вимоги заявниці про виселення її колишнього чоловіка, не провівши всебічного аналізу ситуації, у якій знаходилась заявниця, зокрема вчинення колишнім чоловіком щодо неї домашнього насильства. Як наслідок, через те, що колишнього чоловіка заявниці не було висилено, вона разом із своїми дітьми піддавалася неодноразово ризикам вчинення щодо них психологічного та сексуального насильства.

У цій справі констатовано порушення статті 8 Конвенції.

За наслідками розгляду справи Суд теж навів низку важливих позицій, а саме:

  1. Питання домашнього насильства, яке може проявлятися у різних формах – від застосування фізичної сили до сексуального, економічного, емоційного або словесного насильства, – виходить за межі обставин конкретної справи. Це загальна проблема, яка тією чи іншою мірою стосується всіх держав-членів, і не завжди очевидна, оскільки часто має місце у контексті особистих стосунків або закритих соціальних систем. Хоча це явище може найчастіше стосуватися жінок, Суд визнає, що чоловіки також можуть бути потерпілими від домашнього насильства і насправді прямо чи опосередковано діти теж часто стають жертвами. У зв’язку з цим під час розгляду цієї справи Суд враховуватиме серйозність відповідної проблеми.
  2. Якщо особа висуває небезпідставну скаргу щодо повторюваних актів домашнього насильства над нею чи інших видів знущання, якими б незначними не були окремі епізоди, національні органи влади зобов’язані оцінити ситуацію загалом, у тому числі й загрозу продовження аналогічних подій. Серед іншого, ця оцінка має належним чином враховувати особливу вразливість потерпілих, які часто емоційно, економічно чи іншим чином залежать від своїх нападників, а також психологічний ефект, який може мати загроза повторного знущання, залякування та насильства на повсякденне життя потерпілого.

Окрему увагу Ірина Гловюк присвятила новому рішенню «Івашків проти України» від 22 вересня 2022 року, у якому бездіяльність органів влади, разом з дискримінацією постраждалих і применшенням заподіяної шкоди порушує відразу кілька статей Конвенції про права людини. 

Відповідальність за домашнє насильство передбачена на сьогодні статтею 126-1 КК України. Доктринальне тлумачення цієї статті полягає у наступному:

  • Словосполучення «систематичне вчинення фізичного, психологічного та економічного насильства» описує діяння. Отже, закінченим злочин вважається з моменту вчинення хоча б однієї з трьох форм насильства (фізичного, психологічного чи економічного), втретє, у результаті чого настав хоча б один із зазначених у законі наслідків. При цьому немає значення, чи було відображено в адміністративному протоколі поліції, в терміновому заборонному приписі, в обмежувальному приписі чи в іншому документі факт перших двох актів насильства.
  • Звісно, для доказування факт документування має значення, але не більше, ніж інші передбачені законом докази – показання потерпілих, свідків, висновків експертиз тощо.
  • Систематичність означає постійну повторюваність тотожних чи схожих дій (чи бездіяльності), кожна з яких сама по собі може створювати враження незначної, але в сукупності вони впливають на потерпілу особу надзвичайно негативно, і інтенсивність цього впливу може залежати від ступеню агресивності кожного окремого діяння, так і від їхньої кількості.

З приводу ознаки систематичності та дотримання принципу non bis in idem напрацьована судова практика, зокрема заслуговують на увагу позиції ККС ВС у справах № 583/3295/19, № 236/2450/20.

Не менш цікавими є положення КПК України в аспекті домашнього насильства, оскільки на виконання приписів Стамбульської конвенції у 2017 році були внесені зміни до статей 194, 284 та 469, зокрема:

  • Частиною 6 статті 194 КПК України передбачається застосування в інтересах потерпілого від злочину, пов’язаного з домашнім насильством, також таких обмежувальних заходів:

1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства;

2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності;

3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв’язку із роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин;

4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв’язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб;

5) направлення для проходження лікування від алкогольної, наркотичної або іншої залежності, від хвороб, що становлять небезпеку для оточуючих, направлення для проходження програми для кривдників.

  • Пунктом 7 частини 1 статті 284 КПК України передбачено, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених цим Кодексом, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, крім кримінального провадження щодо кримінального правопорушення, пов’язаного з домашнім насильством.
  • Частина 1 стаття 469 КПК України зазначає, що угода про примирення у кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, пов’язаних з домашнім насильством, може бути укладена лише за ініціативою потерпілого, його представника або законного представника.

Такі формулювання КПК України відразу призвели до багатоманітної судової практики у тому сенсі, що суди почали по-різному застосовувати положення закону у частині того, що кримінальне правопорушення домашнє насильство – це лише злочин, передбачений ст. 126-1 КК України або це більш широке коло діянь, де є спеціальний потерпілий, обстановка домашнього насильства.

На рівні Об’єднаної палати ККС ВС у справі № 453/225/19 від 12 лютого 2020 року було витлумачено поняття домашнього насильства у широкому розумінні, а саме: злочином, пов’язаним з домашнім насильством, слід вважати будь-яке кримінальне правопорушення, обставини вчинення якого свідчать про наявність у діянні хоча б одного з елементів (ознак), перелічених у ст. 1 Закону № 2229-VІІІ, незалежно від того, чи вказано їх в інкримінованій статті (частині статті) КК як ознаки основного або кваліфікованого складу злочину. Встановлена у п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України заборона закриття кримінального провадження поширюється на осіб, які вчинили злочин, пов’язаний із домашнім насильством, за умови, що слідчі органи пред’явили особі таке обвинувачення і вона мала можливість захищатися від нього.