ВС розглянув касаційну скаргу на ухвалу апеляційного суду, постановлену за результатами перегляду вироку суду першої інстанції, яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано невинуватими у пред’явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 307 КК.
У касаційній скарзі прокурор не погодився з оцінкою доказів, здобутих у результаті проведення НСРД, як недопустимих.
ВС залишив оскаржувану ухвалу без змін.
Суд з’ясував, що обвинувачення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 307 КК переважно ґрунтувалось на доказах, отриманих у результаті проведених негласних слідчих (розшукових) дій стосовно інших осіб у ході здійснення досудового розслідування щодо іншої особи. Негласні слідчі дії щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не проводились, дозвіл було надано на здійснення оперативної закупки
наркотичного засобу в ОСОБА_6. У матеріалах кримінального провадження
відсутня відповідна ухвала слідчого судді про використання результатів вказаних негласних слідчих дій в іншому кримінальному провадженні, як того вимагає ст. 257 КПК, тому всі докази, здобуті внаслідок проведених негласних слідчих дій стосовно інших осіб, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, суд правильно визнав недопустимими.
У зв’язку із цим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недопустимість таких доказів з огляду на положення статей 86, 87 КПК.
Така позиція суду узгоджується з практикою ЄСПЛ, яка відповідно до ст. 17 Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується при розгляді справ як джерело права.
Зокрема, вказаний суд у своєму рішенні від 05 .02.2008 у справі «Раманаускас проти Литви» (скарга No 74420/01) наголошував, що докази, одержані за допомогою застосування спеціальних методів розслідування, можуть вважатися допустимими за умови наявності адекватних і достатніх гарантій проти зловживань, зокрема чіткого та передбачуваного порядку санкціонування,
здійснення відповідних оперативно-слідчих заходів та контролю за ними (рішення Суду від 06.09.1978 у справі «Класс та інші проти Німеччини», від 26.10.2006 у справі «Худобін проти Росії» (скарга No 59696/00).
У вказаному рішенні «Раманаускас проти Литви» зазначено, що питання щодо допустимості доказів у справі – це насамперед предмет регулювання національного законодавства і, як правило, саме національні суди уповноважені
давати оцінку наявним у справі доказам.
Відповідно до ст. 257 КПК, якщо в результаті негласної слідчої (розшукової) дії виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора.
Викладений у виправдувальному вироку висновок про недопустимість доказів, отриманих за результатами оперативної закупки, дозвіл на здійснення якої було надано щодо іншої особи, узгоджується з наведеною позицією ЄСПЛ щодо допустимості доказів, який неодноразово у своїх рішеннях наголошував, що порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією.
Детальніше з текстом постанови ВС від 21.03.2018 у справі No 751/7177/14 (провадження No 51-1285км18) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/72938764