Обставини справи
Справа стосувалася тверджень про те, що роботодавець заявника Житомирська обласна міліція на час подій] незаконно збирав конфіденційні медичні дані про нього, і що національні суди не навели відповідних і достатніх підстав для відхилення його скарг з цього приводу. Заявник посилався на статті 6 та 8 Конвенції.
У період з 24 жовтня по 29 грудня 2012 року заявник, на той час працівник міліції, періодично проходив стаціонарне та амбулаторне лікування у серцево-судинних відділеннях Житомирської міської та Житомирської обласної лікарень.
Чотири рази у жовтні та листопаді 2012 року начальник заявника звертався до головних лікарів вищезазначених лікарень з проханням підтвердити факт проходження заявником лікування та повідомити його точний діагноз і деталі стану його здоров’я. У різні дати співробітники лікарень надали свої відповіді.
Принаймні одна з них містила детальний опис стану здоров’я та діагнозу
заявника.
У січні 2013 року заявник подав позов до суду, стверджуючи, зокрема, що його начальник незаконно вимагав від лікарень його медичну інформацію. Заявник зазначив, що він дотримався необхідних адміністративних формальностей, своєчасно повідомляючи керівництво про свою відсутність за станом здоров’я та надаючи офіційні листки непрацездатності. Прямі запити його керівництва до лікарень з метою отримання детальної інформації, зокрема, щодо стану здоров’я заявника та точного діагнозу, не були обґрунтованими.
21 травня 2013 року Житомирський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову.
25 липня 2013 року Апеляційний суд Житомирської області відхилив апеляційну скаргу заявника.
Ухвалою від 6 серпня 2013 року Вищий адміністративний суд України відмовив заявнику у відкритті касаційного провадження.
Посилаючись на статтю 8 Конвенції заявник скаржився на збір роботодавцем його медичних даних в порушення норм національного законодавства та цієї статті Конвенції.
Оцінка Суду
Стаття 8 Конвенції
Беручи до уваги заперечення Уряду, оскаржене заявником, про те, що останній не вичерпав національних засобів юридичного захисту, оскільки не подав жодного позову проти лікарень, Суд зазначив, що скарга, яка перебувала на його розгляді, стосувалася стверджуваної незаконності збору цієї інформації роботодавцем заявника, а не її розголошення лікарнями. Ця конкретна скарга була подана заявником до національних судів трьох рівнів юрисдикції, і Уряд не заперечував цього факту. Тому Суд відхилив це заперечення. Він вважав, що скарга заявника не була ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому він оголосив її прийнятною.
Розглядаючи цю скаргу у світлі загальних принципів, розроблених у своїй практиці (див. Radu v. the Republic of Moldova, № 50073/07, §§ 27–32, від
15 квітня 2014 року; Y.Y. v. Russia, № 40378/06, §§ 52–60, від 23 лютого 2016 року;
Surikov v. Ukraine, № 42788/06, §§ 70–74 і 91, від 26 січня 2017 року; і та M.K. v.
Ukraine, № 24867/13, §§ 34–37, 50–51 і 59–61, від 15 вересня 2022 року), Суд
зазначив, що наявність втручання не було предметом спору між сторонами. Суд
також вважав, що запити керівника заявника (співробітника міліції) до персоналу лікарні з метою отримання детальної медичної інформації про заявника становили втручання у право заявника на повагу до його приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.
Суд урахував аргумент Уряду про те, що оскаржуване втручання мало підстави в національному законодавстві. Зокрема, Уряд посилався, по суті, на статтю 17 Закону № 565-XII «Про міліцію», чинну на час розгляду справи, яка встановлювала критерії відбору на службу до міліції, одним з яких був стан
здоров’я кандидатів. Крім того, Уряд зазначив, що Міністерство внутрішніх справ
прийняло нормативно-правові акти з метою створення спеціальних медичних
комісій для контролю за придатністю працівників міліції до служби.
Суд визнав, що роботодавець заявника є державним органом, тому міг мати законний інтерес в отриманні інформації про стан його здоров’я в контексті
оцінки його фізичної придатності до служби. З метою дотримання статті 8
Конвенції для реалізації такого інтересу цей державний орган був зобов’язаний
насамперед дотримуватися конкретних правових норм, що супроводжувалися
необхідними процесуальними гарантіями (див. згадане вище рішення Surikov v.
Ukraine, заява № 42788/06, § 91, від 26 січня 2017 року).
Уряд не заперечував, що заявник належним чином повідомив свого роботодавця про свою відсутність за станом здоров’я та своєчасно й у відповідний спосіб надав офіційні листки непрацездатності. У цьому контексті Суд не міг погодитися з аргументом Уряду про те, що загальні правові положення щодо прийняття на службу до міліції та функціонування комісій з питань медичної придатності створювали правову основу для прямих і конкретних запитів керівника заявника до лікарень з метою отримання детальної інформації щодо його лікування та діагнозу. Крім того, Суд урахував покликання заявника на статтю 39-1 КЗпП, яка прямо забороняє роботодавцям робити такі запити. Ні із зауважень Уряду, ні з рішень, прийнятих національними судами, не вбачалося, що право робити такі запити випливає з будь-яких інших положень національного законодавства, що мають перевагу над прямою забороною, на яку покликався заявник.
Відповідно Суд вважав, що втручання, про яке йдеться, не відповідало закону. Цей висновок був достатнім для встановлення порушення статті 8 Конвенції. Він також позбавив необхідності розглядати інші аргументи сторін щодо наявності законної мети або необхідності втручання.
Висновок
Порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 12 вересня 2024 року та є остаточним.
Огляд рішень Європейського суду з прав людини
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.