Обставини справи
Заявниця стала жертвою сексуального насильства, вчиненого трьома особами. У грудні 2009 року троє нападників (які не перебували в місцях позбавлення волі під час кримінального провадження) вироком апеляційного суду були притягнуті до кримінальної відповідальності з призначенням покарання у вигляді позбавлення волі. Після ухвалення вироку двох із них негайно затримали та помістили під варту. У травні 2010 року органи державної влади видали ордер про розшук третього нападника (В. Б.). Перебуваючи на волі, В. Б. (через свого адвоката) заявив клопотання про звільнення від покарання шляхом застосування Закону про амністію від 2008 року. Його клопотання першочергово було відхилено в суді першої інстанції (як і клопотання одного з інших нападників), але рішенням апеляційного суду його апеляційну скаргу було задоволено в травні 2012 року та застосовано амністію.Кілька ухвалених пізніше рішень було скасовано й знову застосовано амністію до В. Б. Тим часом В. Б. затримали, але звільнили на підставі рішення апеляційного суду від травня 2012 року. Зрештою 18 листопада 2013 року було ухвалено рішення про відмову в задоволенні клопотання В. Б. про застосування амністії, і наприкінці січня 2014 року прокурор повідомив поліцію про скасування рішення про амністію В.Б. та вимагав установити його місцезнаходження. Однак пізніше було встановлено, що 16 листопада 2013 року В.Б. виїхав із Молдови до України. Незважаючи на міжнародний ордер на арешт, виданий у 2015 році, місцезнаходження В.Б. не встановлено. Посилаючись на статті 3 та 8 Конвенції, заявниця скаржилася на рішення органів державної влади про застосування амністії до В. Б., а також на неефективне виконання вироку В.Б. про позбавлення волі. ЄСПЛ встановив порушення статей 3 та 8 Конвенції.
Оцінка Суду
Рішення заслуговує на увагу, оскільки роз’яснює/уточнює практику ЄСПЛ щодо:
- Дотримання шестимісячного строку в контексті цієї триваючої ситуації.
- Застосування амністії в контексті насильства приватного характеру.
- Процесуального зобов’язання з виконання кримінального вироку у цьому контексті.
- Що стосується застосування шестимісячного строку до ситуацій, які тривають.
ЄСПЛ повторив, що не всі ситуації, які тривають, є однаковими (Mocanu and Others v. Romania [ВП], п. 262). Тому, хоча існували очевидні відмінності між різними ситуаціями, що тривають, ЄСПЛ наголосив, що заявники повинні подавати свої скарги «без зайвої затримки», як тільки стає очевидною відсутність реальної перспективи успішного/сприятливого результату або прогресу всередині держави (Sokolov and Others v. Serbia (ухв.), п. 31 in fine). У цій справі у відповідь на аргумент Уряду про те, що заявниця мала подати свою заяву впродовж шести місяців з моменту ухвалення рішення про амністію у травні 2012 року, ЄСПЛ зазначив, що в центрі уваги її скарг за статтями 3 та 8 Конвенції перебувала фактично безкарність В.Б. за вчинений щодо неї злочин сексуального насильства. Конкретні недоліки, виявлені нею у зв’язку із цим (застосування стверджувано незаконної амністії та подальша бездіяльність органів влади з розшуку В.Б.), були нерозривно пов’язані між собою, що означало, що весь період невиконання кримінального покарання може розглядатись як єдине ціле для цілей шестимісячного правила. Нічого не вказувало Суду на те, що приведення вироку В.Б. до виконання в ході відповідного національного провадження стало нереальним, і Суд відхилив заперечення Уряду.
2. Щодо застосування амністії
ЄСПЛ послався на свою практику, сформовану в контексті жорстокого поводження з боку державних агентів, за якою амністія та помилування недопустимі (справа Mocanu and Others, цит. вище, п. 326), яку ЄСПЛ вже застосовував стосовно фізичної особи в тій частині, в якій оскаржуване поводження досягало порогу за статтею 3 Конвенції (Pulfer v. Albania, п.83). Однак ЄСПЛ також повторив, що помилування та амністія є насамперед питаннями внутрішнього законодавства держав і, в принципі, не суперечать міжнародному праву, за винятком тих випадків, коли йде мова про дії, що становлять серйозні порушення основоположних прав людини (Marguš v. Croatia[ВП], п. 139; та Makuchyan and Minasyan v. Azerbaijan and Hungary, п. 160).
У цій справі ЄСПЛ вирішив, що сексуальне насильство над заявницею є грубим порушенням її фізичної та моральної недоторканності, а тому надання амністії В. Б. могло суперечити зобов’язанням держави за статтями 3 та 8 Конвенції, за якими ця справа підлягала розгляду (Y v. Bulgaria, пункти 63–64). У зв’язку із цим ЄСПЛ відзначив непослідовність судів у застосуванні амністій за Законом 2008 року: до іншого нападника, який був у схожій ситуації з В.Б., амністія не застосовувалась. ЄСПЛ також відзначив, що хоча амністію зрештою було скасовано, той факт, що В. Б., до якого впродовж року діяла амністія, далі скористався можливістю втекти, суперечив процесуальному зобов’язанню держави за статтями 3 та 8 Конвенції.
3. Стосовно зобов’язання привести у виконання вирок у кримінальній справі
Суд посилався на свою усталену практику за статтею 2 Конвенції, згідно з якою виконання ухваленого вироку/покарання має розглядатись як невід’ємна частина процесуального зобов’язання держави (Kitanovska Stanojkovic and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, §§ 32–33; Akelienė v. Lithuania, § 85; та Makuchyan and Minasyan, цит. вище, § 50). ЄСПЛ дійшов висновку, що це так само було застосовним у контексті цієї справи стосовно засудження за вчинення сексуального насильства за статтями 3 та 8 Конвенції.
Що стосується фактів, ЄСПЛ відзначив відсутність координації між органами влади щодо різних рішень про застосування та скасування амністії В. Б. Суд також підкреслив значні невиправдані затримки в діях органів влади (поліцейський обшук та міжнародний ордер на арешт), вчинених з метою встановлення місцезнаходження В.Б. (див., на противагу, справу Akelienė, згадана вище, пункти 91–93). Отже, ЄСПЛ встановив, що вжиті органами державної влади заходи з виконання вироку/покарання, призначеного В.Б., були недостатніми і не відповідали процесуальному зобов’язанню держави за статтями 3 та 8 Конвенції в цьому контексті.
Висновок
Порушення статті 3 Конвенції (заборона катування).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 13 квітня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.