Обставини справи
Справа стосувалася скарги заявника щодо невиконання рішення суду про стягнення з боржника заборгованості із заробітної плати.
Заявник Кацюк Василь Іванович народився у 1953 році та проживає в м.Шахтарськ, Україна.
Факти у справі стосовно процедури виконання рішення від 02 березня 1999 року, винесеного щодо приватного підприємства
28 травня 1997 року обласне управління Фонду державного майна України здало в оренду товариству з обмеженою відповідальністю “Шахта No20” кілька шахт, внесених на баланс ДВАТ “Шахта Постніківська”.
Із жовтня 1997 року до січня 1999 року заявник працював у ТОВ “Шахта No20”.
У лютому 1999 року заявник звернувся до Шахтарського міського суду з позовом до свого колишнього наймача простягнення заборгованості із заробітної плати. Рішенням від 02 березня 1999 року суд задовольнив позов та зобов’язав ТОВ “Шахта No20” виплатити заявнику 1534,99 грн.
08 квітня 1999 року суд направив до відділу Державної виконавчої служби Шахтарського міського управління юстиції виконавчий лист, виданий на підставі винесеного рішення.
Листами від 28 травня, 30 червня, 6 жовтня та 18 листопада 1999 року відділ ДВС та міське управління юстиції Міністерства юстиції України інформували заявника про відсутність коштів на банківських рахунках товариства-боржника та про накладення арешту на його майно.
У червні 1999 року ТОВ “Шахта No20” припинило свою діяльність,і договір оренди з ФДМУ було розірвано. Згодом ФДМУ здав в оренду ці шахти іншому приватному підприємству.
Листом від 31 січня 2000 року міське управління юстиції Міністерства юстиції України поінформувало заявника, зокрема, що ТОВ “Шахта No20” має боржників. З них ТЕС, яка належить державі, заборгувала ТОВ “Шахта No20” 26160 грн, а два приватних товариства – 51483 грн.
У березні 2000 року арбітражний суд Донецької області розпочав процедуру банкрутства ТОВ “Шахта No20” та призупинив виконання рішень, винесених щодо нього. Ухвалою від 20 липня 2000 року суд визнав ТОВ “Шахта No 20” банкрутом, виніс ухвалу про його ліквідацію та визначив склад ліквідаційної комісії: Шахтарська ОДПІ, Шахтарський міський відділ ПФУ, підприємство “Харцизські електричні мережі” та банк “Промінвестбанк”, які були кредиторами ТОВ “Шахта No20”. Суд встановив, що загальний борг товариства збільшився до 2 420 100 грн.
У жовтні 2000 виконавчі листи,видані на підставі рішень щодо ТОВ”Шахта No20″, були передані ліквідаційній комісії. Керівництво ліквідаційною комісією було доручено юристу ДВАТ “Шахта Постніківська”.
Ухвалою від 10 квітня 2001 року на вимогу кредиторів арбітражний суд Донецької області призначив незалежного професійного ліквідатора.
За повідомленням Уряду, в процесі ліквідації було встановлено, що ТОВ “Шахта N20” має боржника – ТЕС, яка належить акціонерному товариству “Донбасенерго” та має заборгованість у сумі 214000 грн.
Господарський суд Донецької області наказом від 25 лютого 2002 року зобов’язав товариство “Донбасенерго” перерахувати ТОВ “Шахта No20” кошти у сумі 46637,08 грн.
Постановою від 11 травня 2002 року державний виконавець призупинив виконання наказу від 25 лютого 2002 року у зв’язку з розпочатою процедурою банкрутства товариства “Донбасенерго”.
Рішенням від 04 листопада 2002 року Господарський суд Донецької області подовжив процедуру ліквідації ТОВ “Шахта No20” та призначив нового ліквідатора.
Листом від 25 лютого 2004 року новий ліквідатор поінформував заявника, що виплата заборгованості із заробітної плати неможлива через відсутність коштів у товариства-боржника.
Згодом заявник оскаржив бездіяльність ліквідатора у Шахтарському міському суді. Під час судового засідання ліквідатор пояснив суду, що на рахунки збанкрутілого товариства не було надходжень та наказ від 25 лютого 2002 року, адресований товариству “Донбасенерго”, все ще не виконаний.
Рішенням від 26 травня 2004 року суд зобов’язав ліквідатора виконати рішення від 2 березня 1999 року. Оскільки він не здійснив заходів щодо виконання рішення,державний виконавець наклав на нього штраф. Восени 2004 року ліквідатор оскаржив дії виконавця у Шахтарському міському суді, і процедуру виконання рішення від 26 травня 2004 року було зупинено.
На сьогодні рішення від 02 березня 1999 року, винесене на користь заявника, залишається невиконаним.
Оцінка Суду
Щодо виконання рішення від 02 березня 1999 року
Уряд зазначив,що заявник не оскаржував в українських судах дії або бездіяльність органів ДВС щодо виконання названого рішення. ДВС здійснила всі необхідні заходи з метою виконання рішення. Воно залишається невиконаним через відсутність коштів у ТОВ “Шахта No20” у процесі ліквідації. Товариство-боржник відповідно до цього рішення є приватним підприємством. Держава не може нести відповідальність за відсутність коштів у приватного підприємства. Крім того,право заявника на відшкодування йому заборгованості ніколи не заперечувалося.
Заявник не погодився з твердженнями Уряду і зауважив, що оскарження недоліків діяльності ДВС є неефективним засобом правового захисту. Він використовував таку можливість з метою виконання рішення від 07 грудня 1999 року, і у задоволенні його позову було відмовлено судом.
Заявник наголосив, що ТОВ “Шахта No20” мала трьох боржників, один з яких є державним підприємством, і його борги досі не стягнуті. Він вважає, що ні державні виконавці, ні ліквідатори не виконали свою роботу належним чином.
Суд звернув увагу,що виконання рішення у справі здійснювалось ДВС до початку процедури ліквідації в березні 2000 року. Оскільки заявник скаржиться на бездіяльність ДВС, Суд вважає, що він мав можливість звернутися з цього приводу до судів. Відповідний засіб правового захисту передбачено законодавством України.
Суд нагадав ,що неефективність засобу правового захисту має бути достовірно встановлена і наявність лише сумнівів щодо перспектив успіху засобу захисту,який не є очевидно марним, не може бути достатньою причиною для невикористання такого засобу (див. рішення у справі “Акдівар та інші проти Туреччини” від 16вересня 1996 року, Збірка рішень та ухвал 1996-IV, стор. 1210, параграф 71; ухвала у справі “Воробйова проти України”від 17 грудня 2002 року, заява No27517/02). Крім того, засіб правового захисту не перестає бути “ефективним” в контексті статті 13 Конвенції через те, що стан матеріального права,яке застосовується,позбавляє його будь-яких шансів на успіх (справа “Гайдук та інші проти України”,заява No45526/99 та наступні,CEDH 2002-VI (витяги)). Відповідно, Суд не переконаний аргументом заявника щодо безрезультатності використання засобу правового захисту щодо ДВС в межах іншої процедури виконання,яка стосувалася державного підприємства.
Починаючи з липня 2000 року, виконання рішення,ухваленого на користь заявника, входило до обов’язків ліквідаційної комісії та професійного ліквідатора, призначеного компетентним господарським судом. У цьому контексті Суд дотримується своєї усталеної практики, відповідно до якої неплатоспроможність приватного підприємства не може тягнути за собою відповідальність держави з огляду на Конвенцію та її Протоколи (див.ухвалу у справі “Шестаков проти Росії” від 18 червня 2002 року,заява No 48757/99). Залишається з’ясувати питання,чи може виникнути така відповідальність у зв’язку з діяльністю чи бездіяльністю професійного ліквідатора та/чи ліквідаційної комісії та якою мірою.
Відповідно до законодавства України професійний ліквідатор є фізичною особою,яка має ліцензію та діє на підставі ухвали компетентного господарського суду та надає йому в кінці свій звіт, і це без додаткового вповноваження або контролю органів влади (на противагу справі “ANCA та інші проти Бельгії”, No10259/83, рішення Комісії від 10 грудня 1984 року, Рішення та звіти (DR) 40, стор. 174). Ліквідатор не має жодних рис “урядового органу” в сенсі статті 34 Конвенції, оскільки факт призначення ліквідатора та затвердження його звіту господарським судом не надають статусу державного органу.
Ліквідаційна комісія має складатися з представників кредиторів, фінансових організацій та за необхідності – деяких державних органів влади й органів місцевого самоврядування. Зокрема, участь державних органів у процедурі банкрутства передбачена законом у випадку банкрутства державного підприємства. Отже, характер та ступінь причетності держави до процедури банкрутства залежать від товариства, щодо якого ініційовано процедуру банкрутства, а саме від того,чи йдеться про приватне товариство, чи про державне підприємство.
У цьому випадку органи державної влади: Податкова адміністрація України та Пенсійний фонд – увійшли до складу ліквідаційної комісії ТОВ “Шахта No20”. У будь-якому разі вони були присутні як кредитори, а не ex officio, і акти (звіти) ліквідатора були створені професійним ліквідатором, який здійснює керівництво ліквідаційною комісією.
Суд взяв до уваги аргумент заявника щодо заборгованості “Донбасенерго” перед ТОВ “ШахтаNo20” та наказу відшкодувати її товариству, який був виданий Господарським судом Донецької області. Він вважає, що відшкодування товариством “Донбасенерго” сум, заборгованих ТОВ “Шахта No20”, без сумніву,надало б останньому можливості здійснити розрахунки з його кредиторами. Однак, навіть якщо припустити, що відповідальність за несплату заборгованості товариством “Донбасенерго” лежить на державі Україна, Суд повинен обмежитися розглядом скарги заявника, а саме: невиконанням рішення від 02 березня 1999 року. Стосовно цієї скарги Суд має переконатися, чи має оскаржуване порушення безпосередній та негативний вплив на ситуацію, яка піддається критиці (див. mutatis mutandis, рішення у справі “Open Dooret Dublin Well Woman” проти Ірландії”від 29 жовтня 1992 року, серія А, No246, п. 44).
На підставі положень законодавства, що застосовується у цьому випадку, заборгованість заявника належить до другої черги задоволення вимог кредиторів. Правило розподілу надходжень у процесі ліквідації відповідно до черговості кредиторів (пріоритет надається стягненню податкової заборгованості) є спільним для держав – членів Ради Європи.
З огляду на загальну суму боргів ТОВ “Шахта No20” які на загальну суму заборгованості товариства “Донбасенерго”, і порядковий номер заявника у черзі кредиторів Суд не переконаний, що можливі розрахунки з кредиторами товариства “Донбасенерго” забезпечили б повне виконання рішення від 02 березня 1999 року, винесеного на користь заявника.
Щодо стверджуваного порушення статті 1 Першого протоколу
Уряд вважає, що з огляду на важке фінансове становище підприємства, тривалість невиконання рішення, винесеного на користь заявника, була необхідною для уникнення ліквідації підприємства і збалансування інтересів заявника та інших кредиторів з інтересами самого підприємства і його працівників. Він стверджував, що справедливий баланс між вимогами загальних суспільних інтересів та необхідністю забезпечення права захисту власності заявника у цьому випадку не був порушений.
Заявник не підтверджує цю інформацію.Він підкреслює, що сума,призначена рішенням суду у справі, значно знецінилася через інфляцію.
Суд вважає, що неможливість для заявника досягнути виконання рішення, яке вступило в законну силу, є втручанням у здійснення його права власності (див.рішення у справах “Бурдов проти Росії”, п. 40, і “Жасіньєне проти Литви”, п. 45).
Суд посилається на свою практику, відповідно до якої значні затримки у виконанні рішення, винесеного на користь заявника, є порушенням його права, передбаченого статтею Першого протоколу, а відсутність активів у державного підприємства не може слугувати прийнятним виправданням щодо вимог цієї статті (див.справи Войтенка, пункт 53; Дубенка,пункт 50; Михайленків та інших проти України, заяви NoNo35091/02,35196/02,35201/02,35204/02,35945/02,35949/02, 35953/02, 36800/02, 38296/02 та 42814/02, пункт 62).
Суд визнав ,що через те,що невиконання рішення від 07 грудня 1999 року затягнулося на чотири роки і чотири місяці, заявник зазнав надмірного тягаря.
Відповідно, було порушенняс татті 1 Першого протоколу.
Висновок
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Детальніше з перекладом тексту рішення ЄСПЛ від 05.04.2005 у справі «Кацюк проти України» за заявою No 58928/00 можна ознайомитися за посиланням https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_236.