Суддя Верховного Суду у Касаційному адміністративному суді Мирослава Білак розглянула практичні аспекти застосування ст. 7 КАС України, що врегульовує питання джерел права в разі суперечності закону чи іншого акта Конституції України. Вона зазначила, що Верховний Суд послідовно розвиває доктрину прямої дії норм Конституції, а також юридичних наслідків рішень Конституційного Суду України про неконституційність актів.
Про це повідомляє Судова влада.
У правовій позиції КАС ВС, висловленою в постанові від 24 лютого 2026 року у справі № 120/2933/25, спірні правовідносини в якій виникли з приводу обчислення та виплати позивачу грошового забезпечення за період із 5 серпня 2020 року по 31 березня 2023 року, а касаційна скарга стосувалася строку звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП України, з вимогами щодо обчислення грошового забезпечення в період з 20 липня 2022 року по 31 березня 2023 року.
У цій справі ВС керувався правовими позиціями КСУ щодо визнання неконституційною ч. 1 ст. 233 КЗпП України. Йдеться про обмеження тримісячним строком права працівника на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних виплат.
Суд зазначив, що виплата винагороди за працю є триваючим зобов’язанням. Обмеження строків звернення для осіб, які продовжують працювати, ставить їх у менш захищене становище порівняно зі звільненими працівниками, що суперечить принципам рівності та ефективного захисту (статті 43, 55 Конституції України). КСУ чітко розмежував правовий режим тримісячного строку для звільнених працівників і тих, хто перебуває у трудових відносинах. Оскільки позивача не було виключено зі списків особового складу військової частини, він звернувся до суду під час проходження служби (дії трудових відносин). Суди попередніх інстанцій помилково застосували неконституційну норму ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
Верховний Суд дійшов висновку, що з урахуванням рішення КСУ позивач має необмежене в часі право на судовий захист щодо стягнення належних йому виплат, поки тривають трудові відносини.
Мирослава Білак навела також приклад, який стосується практики ВС в ситуаціях, коли Пленум ВС звернувся до КСУ з конституційним поданням, проте остаточне рішення ще не ухвалене. Зокрема, йдеться про подання Пленуму ВС щодо конституційності п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження».
У такому випадку, зазначила суддя, ВС, не чекаючи на рішення КСУ, прийняв постанову від 14 квітня 2026 року у справі № 480/7842/24, у якій розглянув питання щодо законності незупинення виконавчих дій у зведеному провадженні про стягнення на користь фізичних осіб заробітної плати та належних сум у зв’язку із звільненням на підставі п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження».
Суд зазначив, що установлена ст. 129-1 Конституції України обов’язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це нівелювало б значення самого права звернення до суду як засобу захисту й забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.
ВС наголосив, що законодавець передбачив чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, він повинен дотримуватись цих вимог законодавства.
Таким чином, КАС ВС, посилаючись на ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», застосував положення Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права. Суд зазначив, що майном є заробітна плата, а також присуджені судом виплати, а тому залишив у силі рішення попередніх інстанцій, які відмовили в позові.
Третій кейс, на який звернула увагу доповідачка в контексті розвитку судової доктрини, стосується заборони відмови в судовому захисті в разі відсутності законодавства. Як приклад суддя навела постанову КАС ВС від 24 лютого 2026 року у справі № 160/6949/20 про стягнення з Держави Україна матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої частини заробітної плати позивача, завданої у зв’язку з дією положень п. 26 розд. VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020.
ВС дійшов висновку, що відсутність спеціального закону, який установлює порядок відшкодування шкоди, завданої неконституційним актом, не звільняє державу від обов’язку здійснити таку компенсацію та не може бути підставою для відмови в задоволенні позову, поданого на підставі ч. 3 ст. 152 Конституції України, оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії і не допускають звуження змісту та обсягу конституційних прав особи внаслідок бездіяльності законодавця.
Суд також зауважив, що положення ч. 3 ст. 152 Конституції України містять посилання на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами й діями, які визнані неконституційними, не повинно здійснюватися в іншому, ніж у встановленому законом, порядку. Разом з тим закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами й діями, що визнані неконституційними, на час розгляду цієї справи, незважаючи на вимоги ст. 152 Конституції України, не прийнятий. Водночас держава повинна вживати заходів для поновлення визнаних нею і порушених з її вини прав, свобод та законних інтересів людини.
За словами Мирослави Білак, наведені приклади демонструють новий рівень застосування як норм Конституції України, так і принципів правовладдя (верховенства права). Важливим є і те, що розвиток конституційних приписів сьогодні відбувається не лише через рішення Конституційного Суду України. Адміністративна юрисдикція також відіграє ключову роль у впровадженні принципів правовладдя, захищаючи людину від свавілля суб’єктів владних повноважень.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.