Право на доступ до правосуддя (або доступ до суду) є невіддільною складовою частиною права на справедливий суд та означає, що кожна особа повинна мати реальну можливість звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод.
Про це зазначає адвокат Катерина Пономаренко у блозі на ЮП.
Межі реалізації права на доступ до правосуддя визначаються не лише проголошенням цього права на конституційному рівні, а й конкретними процесуальними умовами, дотримання яких є необхідними для звернення до суду. Такими умовами, зокрема, є обов’язок сплати судового збору, вимоги до форми й змісту позовної заяви, дотримання процесуальних строків, а також дотримання встановленої підсудності та інших формальних критеріїв.
В дійсності право на доступ до суду може обмежуватися не лише з огляду на прямі вимоги законодавства (недопустимість звернення до суду з тим самим позовом повторно; вимоги щодо сплати судового збору, форми та змісту позову, звернення до суду за визначеною юрисдикцією тощо), але й внаслідок складності окремих елементів суспільних відносин, які не врегульовані та не можуть бути врегульовані законодавчо.
Важливим елементом доступу до правосуддя є забезпечення розумності строків судового розгляду. Якщо судовий процес триває надмірно довго, це позбавляє особу ефективного захисту її прав та інтересів, знижує довіру до судової системи та фактично нівелює саму суть правосуддя.
Водночас жодна правова система не здатна передбачити та врегулювати всі потенційно можливі ситуації, що зумовлено як природною обмеженістю права, так і динамікою суспільних відносин.
І саме з цим пов’язане виникнення юрисдикційних конфліктів — ситуацій невизначеності відносно того, який саме суд за видом судочинства має розглядати певну судову справу. Зі складнощами розмежування юрисдикції між судами загальної юрисдикції та господарськими судами або адміністративними судами фактично стикався кожен адвокат, а проте ці питання є не менш актуальними.
І хоча законодавчо такі юрисдикційні конфлікти вважаються допустимими, втім, на практиці їх наявність суттєво обмежує, а іноді навіть порушує право на доступ до правосуддя.
Процесуальними кодексами (ЦПК, ГПК та КАС) передбачено, що суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку відповідного судочинства, в рамках якого був поданий позов.
Судові рішення підлягають скасуванню як в апеляційному, так і в касаційному порядку із закриттям провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку відповідного судочинства, в рамках якого був поданий позов.
У такому разі позивач може звернутися до суду, який закрив провадження, із заявою про передання справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд справи. Або позивач може безпосередньо повторно подати позов, тільки до суду, до юрисдикції якого віднесений його судовий розгляд.
Отже, питання щодо дій суду в разі звернення позивача з позовом із порушенням правил юрисдикції чітко врегульовані. У таких випадках суди апеляційної та касаційної інстанцій, діючи відповідно до норм процесуального законодавства, можуть закрити провадження у справі у зв’язку тим, що спір не підлягає вирішенню в порядку судочинства, в рамках якого був поданий позов. І цілком допустимо закривати провадження в таких випадках, навіть якщо справа розглядалася судами неодноразово (передавалася на новий розгляд).
Судовий процес сам собою є витратним не лише у фінансовому сенсі, але й у часовому вимірі — розгляд справ часто затягується на місяці та навіть роки, що передбачає також і емоційну залученість учасників процесу. Юрисдикційні конфлікти можуть стати причиною того, що довготривалий судовий розгляд може виявитися марним та витрачені в процесі судового розгляду ресурси (час, кошти, зусилля) сторонам справи не компенсуються, в результаті сторони змушені починати процес спочатку в іншому суді, що лише поглиблює проблему затягування правосуддя та знижує довіру до судової системи.
На практиці є непоодинокими випадки закриття провадження Верховним Судом, як судом касаційної інстанції, після судового розгляду у справі протягом декількох років, що не сприяє реалізації права на доступ до правосуддя.
Верховний Суд може закрити провадження, керуючись позицією Великої Палати Верховного Суду, яка була сформована вже після того, як позивач звернувся з позовом.
Так, зокрема, у справі № 914/4160/14 (914/624/20) за позовом суб’єкта господарювання – боржника у справі про банкрутство до управління ДПС про стягнення заборгованості (суми штрафів, стягнутих із боржника в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів у межах справи про банкрутство) Верховний Суд у постанові від 12.06.2024 визначив, що оскільки спір виник щодо безпідставно стягнутих податковим органом грошових коштів, то він має публічно-правовий характер та належить до юрисдикції адміністративних судів.
При цьому Суд керувався постановою Великої Палати Верховного Суду від 01.11.2023 у справі № 908/129/22 (908/133/22), в якій викладено позицію, що юрисдикцію судів щодо розгляду тих чи інших спорів встановлюють лише процесуальні кодекси (ГПК України, КАС України, ЦПК України). Тобто відповідно до змісту статті 7 КУзПБ слід дійти висновку, що вона не встановлює особливостей, за яких адміністративні спори, що виникають із податкових відносин, віднесено до юрисдикції господарських судів у межах процедури банкрутства.
Водночас раніше ВП ВС у постанові від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) сформулювала протилежну позицію, за якою спори щодо оскарження податкових повідомлень-рішень суб’єктом підприємницької діяльності, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, мають вирішуватися в межах справи про банкрутство господарським судом. При цьому відповідний позов до управління ДПС був поданий підприємством-боржником ще 12.03.2020, тобто, очевидно, позивачем враховувалася актуальна на той час правова позиція ВП ВС.
Відтак справа, яка розглядалася судами протягом чотирьох років, була закрита Верховним Судом, оскільки підлягала вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Такий підхід не видається правильним, адже справа про стягнення заборгованості може бути розглянута і господарським судом, незважаючи на те, що предметом стягнення є кошти державного бюджету. Натомість такий формалізм не сприяє реалізації прав та інтересів не лише боржника у справі про банкрутство, але й його кредиторів.
У цьому контексті не можна не згадати зміну підходу Верховного Суду щодо підсудності у справах про оскарження рішень державних реєстраторів: постановою ВП ВС від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 визначено, що спір про скасування рішення, запису про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки має розглядатися як спір, що пов’язаний з порушенням цивільних прав позивача на земельну ділянку іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право. Ця правова позиція істотно вплинула на судову практику у справах щодо оскарження рішень державних реєстраторів: очевидно, що ті судові справи, які вже розглядалися в адміністративних судах станом на дату прийняття вищевказаної позиції ВС, були приречені.
Безперечно, єдність судової практики, забезпечення якої покладено на Верховний Суд, є необхідністю та запорукою реалізації права на справедливий суд. Та водночас таке право не може бути реалізоване, якщо сторони у справі змушені багато років судитися в рамках одного процесу, після чого Верховний Суд формує іншу позицію, обов’язкову для врахування судами.
Верховний Суд може ухвалювати й помилкові рішення, які, втім, не підлягають оскарженню та є остаточними.
Так, наприклад, Верховний Суд у постанові від 05.09.2023 у справі № 916/3674/19 закрив провадження з огляду на порушення вимог щодо юрисдикції. Адже, як визначив ВС, справа стосувалася спору між фізичним особами – власниками земельних ділянок, переданих в оренду.
Проте сторонами у цій справі є юридичні особи, а предмет позову стосується усунення перешкод у користуванні відповідними земельними ділянками, а також скасування державної реєстрації права оренди.
Вказану постанову ВС мотивовано, зокрема, тим що юридичний конфлікт виник в орендних правовідносинах, сторонами яких є орендодавці — фізичні особи, хоча останні не є сторонами у справі.
У результаті довготривалий (протягом чотирьох років) судовий розгляд у справі завершився рішенням суду касаційної інстанції про закриття провадження, з яким важко погодитися з огляду на сторони справи та предмет судового розгляду.
Також поширеними є випадки помилкового звернення позивачами до судів, до юрисдикції яких не належить вирішення спору, і ця суттєва обставина може бути встановлена через декілька років судового розгляду у всіх трьох інстанціях.
Наприклад, у справі № 927/240/22 за позовом до Ніжинської міської ради Чернігівської області суди першої та апеляційної інстанцій не помітили очевидну відсутність підсудності в господарського суду щодо розгляду справи про оскарження рішення суб’єкта владних повноважень. І після проходження всіх інстанцій постановою ВС від 06.02.2024 провадження у справі було закрито.
У цьому контексті слід окремо наголосити, що в умовах війни реалізація права на доступ до правосуддя стикається з додатковими викликами. Адже тривалість судового розгляду може бути затягнута внаслідок збільшення навантаження на суд у зв’язку з переданням судових справ з інших судів, що розташовані на територіях ведення бойових дій або на тимчасово окупованих територіях.
Крім того, деякі заходи щодо реформування судової системи зумовлюють виникнення певних перешкод: показовою в цьому плані є завантаженість Київського окружного адміністративного суду, якому були передані справи ліквідованого Окружного адміністративного суду міста Києва.
І водночас, якщо позивач навіть дотримався вимог процесуального законодавства та врахував наявну судову практику, але справа слухалася в суді на території, що була окупована, з огляду на що справа передавалася до іншого суду і судовий розгляд був затягнутий, а Верховний Суд робить висновок про те, що відповідний позов мав бути поданий до іншого суду (наприклад, до господарського суду), — судовий розгляд може тривати настільки довго, що актуальність судового захисту може бути втрачена.
Тому наявна судова практика щодо врегулювання юрисдикційних конфліктів ілюструє недоліки механізму вирішення таких конфліктів. Надання суду касаційної інстанції повноважень щодо формування правових висновків за результатами касаційного провадження відносно юрисдикції судів розглядати окремі категорії справ не сприяє реалізації права на доступ до правосуддя. Адже таким чином допускається помилковість рішень судів першої та апеляційної інстанції щодо визначення юрисдикції, які можуть бути переглянуті через дуже тривалий час судом касаційної інстанції, і такий перегляд можливий із закриттям провадження у справі навіть після передання справи «на нове коло».
Наведена проблематика свідчить про недостатній рівень сталості та послідовності судової практики в рамках однієї інституції — Верховного Суду, який сам же відступає від своїх висновків, тимчасом як однією з його основних функцій є забезпечення правової визначеності. Унаслідок цього як суди нижчих інстанцій, так і учасники судових справ опиняються в ситуації, коли неможливо з достатньою впевненістю передбачити правові наслідки тих чи інших дій або рішень.
Безумовно, Верховний Суд, як найвища судова інстанція, повинен прагнути до забезпечення сталості судової практики, однак це не має перетворюватися на самоціль. Та в разі, коли раніше сформована правова позиція об’єктивно перешкоджає ефективному захисту прав людини або ускладнює доступ до правосуддя з урахуванням вищенаведеної проблематики, доцільним є відступ від висновків Верховного Суду, що дало би змогу реалізувати в певній судовій справі принципи справедливості, пропорційності та верховенства права.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.