18 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Саксаганської районної у місті ради, Департаменту розвитку інфраструктури міста виконкому Криворізької міської ради про визнання вселення до квартири таким, що відбулося на законних підставах, та визнання права користування жилим приміщенням.
Суд установив, що баба позивача – ОСОБА_2 отримала ордер на зайняття квартири, де також зареєстрований її син – ОСОБА_3, який є дядьком ОСОБА_1. Після смерті ОСОБА_2 позивач вселилася до спірної квартири, була у ній зареєстрована, на прохання дядька постійно проживала у цій квартирі, здійснюючи догляд за хворим. Після смерті ОСОБА_3 вона продовжувала проживати у квартирі, оплачуючи комунальні послуги.
Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_1 задоволено. Суд визнав вселення ОСОБА_1 до спірної квартири таким, що відбулося на законних підставах, а також визнав за позивачем право користування цією квартирою з моменту вселення.
Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано,в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що права наймача ОСОБА_2 та члена її сім’ї ОСОБА_3 на користування службовим житлом припинено у зв’язку з їх смертю, а тому володілець службового житла має право на розпорядження своєю власністю на власний розсуд. Водночас втручання суду у це право шляхом визнання позивача такою, що має право на користування службовою квартирою, призведе до порушення прав власника, що є неприпустимим.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду з огляду на таке.
Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Особа, яка користується службовим житлом,усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов’язана звільнити надане ним жиле приміщення.
Звертаючись з цим позовом,ОСОБА_1 просила визнати її вселення до спірної квартири таким, що відбулося на законних підставах, та визнати за нею право користування жилим приміщенням, яке є її постійним місцем проживання. При цьому посилалася на те, що вона вселилася як член сім’ ї наймача ОСОБА_3,за яким здійснювала догляд.
Частиною першою статті 98 ЖК Української РСР визначено, що наймач жилого приміщення та члени його сім’ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), зокрема опікуна чи піклувальника, який не є членом сім’ї наймача.
Верховний Суд звернув увагу на те, що особи, які вселились до квартири з метою здійснення догляду за хворими родичами,є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.
Таким чином, посилання ОСОБА_1 на те, що вона вселилася до спірної квартири як член сім’ї наймача, оскільки доглядала за хворим дядьком,є безпідставними.
Тобто позивач не довела факту набуття нею права на користування спірною квартирою відповідно до норм ЖК Української РСР, й апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявленого позову.
Постановою Верховного Суду від 18 лютого 2021 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2020 року залишено без змін.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 18 лютого 2021 року у справіNo214/1790/18 (провадження No 61-3923св20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/94999703