19 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 у справі за позовом ОСОБА_1 до до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Суди встановили, що у 2013 році на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ОСОБА_3 та банком укладений іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_3 передав в іпотеку банку однокімнатну квартиру, яка належить йому на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності від 18 квітня 2013 року.
ОСОБА_2 з 2015 року зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1. З 2016 року право власності на спірну квартиру зареєстровано за АТ «Дельта Банк». У 2018 році між ОСОБА_1 та АТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири. У подальшому за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на нерухоме майно.
Рішенням районного суду, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_3 до АТ «Дельта Банк», приватного нотаріуса Київського міського
нотаріального округу Літвінова А. В., третя особа – ОСОБА_1, про визнання
рішення незаконним, скасування рішення про реєстрацію права власності на спірну квартиру відмовлено.
05 грудня 2018 року позивач направив відповідачці вимогу про виселення та зняття з реєстраційного обліку.
Вказував на те, що відповідачка фактично у спірній квартирі не проживає, але її реєстрація в квартирі обмежує його право власності.
Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов задоволено, визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням – квартирою.
Постановою Верховного Суду рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін з огляду на таке.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Дійсна сутність позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401 – 406 ЦК України.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сімї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сімї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
Згідно з частинами першою та другою статті 405 ЦК України члени сімї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, і для членів сімї власника безумовне припинення користування житлом можливе лише на підставі частини другої статті 405 ЦК України у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі тих, які не є і не були членами його сімї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сімї.
Задовольняючи позов про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач тривалий час не проживає у спірній квартирі, що є підставою для позбавлення права користування належним позивачу житлом.
Верховний Суд погодився з наведеними висновками з огляду на те, що за встановлених в цій справі обставин місце проживання відповідача у спірній квартирі зареєстровано 06 листопада 2015 року без згоди іпотекодержателя, а фактично проживає у квартирі лише ОСОБА_3.
Посилання у касаційній скарзі на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 17 січня 2022 року, яким встановлено факт проживання однією сім`єю її та ОСОБА_3 як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 01 січня 2010 року до 17 січня 2022 року, не спростовує висновку судів, оскільки вказаним судовим рішенням не встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проживали саме у спірній квартирі.
Колегія суддів зазначила, що сама по собі реєстрація в певному місці проживання не дає особі права на користування певним житлом, якщо особа не проживала в ньому та втратила або не набула статусу члена сім`ї власника цього житла.
У справі, що переглядалась, інтереси позивача як власника спірної квартири, перевищують інтереси відповідачки, в якої припинилися правові підстави користування чужим майном.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 753/8506/19 (провадження № 61-6564св22) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/110395847.
Аби першим отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.