11 серпня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової
палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа – Перший відділ державної виконавчої служби м. Чернівці Головного територіального управління юстиції в Чернівецькій області, про визнання права власності на 1/2 частину майна та зняття з нього арешту.
Суд установив, що з грудня 1983 року позивач та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано заочним рішенням суду у 2011 році.
Під час перебування сторін у шлюбі чоловік придбав земельну ділянку, а також
рішенням сільської ради йому було передано у власність земельну ділянку, на якій було побудовано торговельно-розважальний комплекс, право власності на який згодом оформлено за ОСОБА_3.
У 2019 році позивач звернулась до місцевого суду з заявою про перегляд
заочного рішення, яке було скасовано. Суд постановив ухвалу про прийняття відмови ОСОБА_3 від позову до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, та провадження у справі закрив.
На виконання рішення суду про стягнення зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 боргу накладено арешт на все нерухоме майно, що належало на праві власності ОСОБА_3. Державний виконавець виніс постанову про об’єднання виконавчих
проваджень у зведене виконавче провадження, оскільки ОСОБА_4 звернувся із заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа,
виданого районним судом, про стягнення з ОСОБА_3 на його користь заборгованості за договором позики.
Рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов ОСОБА_1 задоволено у зв’язку з тим, що спірне нерухоме майно є об’єктом
спільної сумісної власності подружжя та підлягає визнання права власності за позивачем на 1/2 частину цього майна. Ніхто з подружжя не заперечував щодо
набуття ними майна за спільні кошти та щодо рівності їх часток у цьому майні.
Верховний Суд скасував рішення судів, відмовив у задоволенні позовних вимог з огляду на таке.
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року No 2-р(II)/2021
у справі No 3 -95/2020(193/20) констатовано, що установлення Цивільним кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. При цьому визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).
Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками
цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового
інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що особа (особи) «використовувала (використовували) право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов’язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
У справі, що переглядалася, учасники цивільних відносин (подружжя, яке перебувало в розірваному шлюбі на підставі заочного рішення 2011 року) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (позов про
визнання права на частку та звільнення майна з-під арешту за умови скасування
заочного рішення 2011 року, закриття провадження у справі про розірвання шлюбу, після пред’явлення позову в цій справі) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Суди не звернули уваги на те, що заява ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, яким розірвано шлюб, та заява ОСОБА_3 про відмову від позову про розірвання шлюбу були подані за спливом 8 років після звернення з позовом та ухвалення рішення – після звернення ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості з ОСОБА_3; відповідач ОСОБА_3 та ОСОБА_4 позовні вимоги визнавали.
Також суди не врахували, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу
боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 11 серпня 2021 року у справі No 723/826/19 (провадження No 61-8810св20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/99037704