У справі No 910/13380/18 акціонерне товариство звернулося до господарського суду з позовом до банку та ТОВ про визнання недійсним пункту договору про надання гарантії та стягнення з акціонерного товариства 177 790,64 грн за цією гарантією.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що правочин, з урахуванням оспорюваного
пункту договору, не спрямований на настання реальних наслідків, оскільки
визначена в зазначеному пункті договору подія, а саме розміщення ТОВ грошового забезпечення на відповідному рахунку банку, може і не настати. У зв’язку з тим, що наведена умова договору має бути визнана недійсною, позивач вважає, що банк неправомірно відмовив йому у виплаті грошової суми за гарантією, мотивуючи свою відмову тим, що гарантія не набрала чинності.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.04.2019 у задоволенні позову
відмовлено повністю.
Постановою апеляційного суду це рішення скасовано, ухвалено нове, яким позов
задоволено частково, визнано недійсним з моменту вчинення пункт договору про надання гарантії в частині “Гарантія вступає в силу з моменту повного
грошового покриття Принципалом на відповідних рахунках Гаранта” .
За висновком апеляційного суду, частина оспорюваного договору про надання
гарантії суперечить встановленим загальним засадам цивільного законодавства, статтями 251, 252, 253, 563 ЦК України, статті 6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, пункту 3 глави 2 Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою Правління НБУ від 15.12.2004 No 639, а також самій суті цього договору, принципам і меті гарантії як інституту цивільного права.
Колегія суддів КГС ВС дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційних скарг з огляду на таке.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов’язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Досліджуючи правову природу та обставини укладення договорів, з яких виникли спірні у цій справі правовідносини, в тому числі договору надання гарантії, пункт якого позивач просить визнати недійсним, суди обох інстанцій врахували положення Закону України “Про публічні закупівлі”. Згідно з частиною першою статті 24 цього Закону замовник має право зазначити в оголошенні про проведення процедури закупівлі та в тендерній документації вимоги щодо надання забезпечення тендерної пропозиції
Суди також взяли до уваги положення статей 546, 560, 561 ЦК України та статті 200 ГК України, відповідно до яких:
– виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою,
гарантією, заставою, притриманням, завдатком;
– за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант)
гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником;
– гарантія діє протягом строку, на який вона видана; гарантія є чинною від дня
її видачі, якщо в ній не встановлено інше;
– гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських
зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про
задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов’язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.
Згідно з пунктом 5 глави 2 розділу ІІ Положення про порядок здійснення банками
операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого
постановою Правління НБУ від 15.12.2004 No 639, датою видачі гарантії вважається день надіслання бенефіціару повідомлення із зазначенням умов гарантії або дата, зазначена на поштовій квитанції, що свідчить про надіслання гарантії поштовим зв’язком, або день передання її представнику бенефіціара або принципала для подальшого вручення бенефіціар.
У гарантії може бути передбачено інший термін набуття нею чинності порівняно з днем видачі. Наприклад, в гарантії можна зазначити, що вона набуває чинності з
певної дати, зі спливом певного строку або з настанням певних обставин.
Утім, погодження в договорі банківської гарантії таких умов чинності гарантії,
що залежать від дій боржника (тому об’єктивно можуть не наступити), суперечить правовій природі гарантії, сутність якої полягає в тому, що банк – гарант приймає на себе зобов’язання зі сплати обумовленої договором суми у разі настання гарантійного випадку незалежно від сплати таких сум боржником. Гарантія – це односторонній правочин, змістом якого є обов’язок гаранта сплатити бенефіціару грошову суму в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією.Порядок покриття боржником зазначених сум визначено статтею 569 ЦК України, яка передбачає право гаранта на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
При цьому, необґрунтованими є доводи скаржника про те, що умова спірного пункту договору, якою чинність гарантії обумовлена повним грошовим покриттям принципалом на певних рахунках гаранта, відповідає частині другій статті 561 ЦК України, за якою гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
Як правильно зауважив апеляційний суд, визнаючи зазначену умову договору
недійсною, встановлений ЦК України принцип свободи договору не свідчить про її безмежність, оскільки відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 та
статті 627 названого Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів,
визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього
Кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Спірна умова договору про надання гарантії суперечить статті 560 ЦК України, за
якою банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) за гарантією
гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципал свого обов’язку, оскільки суперечить самій суті цього договору та загалом
принципам і меті гарантії як інституту цивільного права.
Крім того, як зазначив суд апеляційної інстанції, умова договору “з моменту повного грошового покриття принципалом на відповідних рахунках гаранта” не може вважатися ані строком, ані терміном у розумінні статей 251, 252, 253 ЦК України, і тому така умова не є подією, яка має неминуче настати, оскільки залежить від дій або бездіяльності принципала щодо внесення ним грошового покриття на рахунок банку.
Апеляційний суд правильно зауважив: оскільки позивач не є стороною договору про надання гарантії, він не міг знати про умови, визначені у пункті 2.2 договору.
Установлена позивачем у тендерній документації вимога щодо чинності банківської гарантії з дати розкриття документації оприлюднена на вебпорталі уповноваженого органу, тобто достовірно відома обом сторонам договору і її дотримання було обов’язковим для участі ТОВ у тендері.
Водночас за відсутності у договорі пункту про набрання чинності гарантії вона є
чинною з моменту її видачі згідно з частиною першої статті 561 ЦК України, що
свідчить про обрання позивачем належного способу захисту свого порушеного
права і про наявність підстав для задоволення відповідної частини позовних вимог.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах ВС від 05.12.2018 у справі
No 910/2863/18 та від 04.07.2019 у справі No 910/1586/18, і колегія суддів КГС ВС
не вбачає підстав для відступу від них.
Постанова КГС ВС від 26.11.2019 у справі No 910/13380/18
https://reyestr.court.gov.ua/Review/86075367