Обставини справи
Справа стосувалася двох етапів дисциплінарного провадження щодо заявниці –
судді та Голови Болгарської асоціації суддів на час подій у справі. Вища судова рада ухвалила рішення про зменшення її заробітної плати, після чого вона була звільнена з причини затримок у розгляді справ.
Заявниця обіймала посаду судді з 1999 року й на час подій у справі була у складі
колегії суддів кримінальної палати місцевого суду міста Софії.
У жовтні 2009 року заявницю обрали Головою Головної професійної асоціації суддів, Болгарської асоціації суддів (далі – асоціація). Перебуваючи на цій посаді,
заявниця декілька разів публічно висловлювала критику дій Вищої судової ради,
зокрема, в частині призначень деяких голів судів, а також судової політики Уряду. В останні декілька місяців 2009 року й далі у 2010 році асоціація в особі Голови виступила з декількома публічними заявами, в яких засуджувала коментарі тодішнього Міністра внутрішніх справ, висловлені на адресу ЗМІ.
14 вересня 2010 року Голова Апеляційного суду міста Софії надіслав Генеральному інспекторові Вищої судової ради листа, в якому навів список судових справ, які перебували на розгляді й у яких ухвалені рішення впродовж 3 місяців після їх ухвалення не були опубліковані, що перешкоджало їх розгляду апеляційним судом. Генеральний інспектор розпорядився про перевірку кримінальної палати місцевого суду міста Софії.
В листопаді 2010 року асоціація публічно розкритикувала процедуру призначення нового Голови Вищого адміністративного суду/
У червні 2011 року заявниця разом з іншими суддями виступила проти
кандидатури V.Y. (судді, відомого як близького друга Міністра внутрішніх справ) на посаду Голови місцевого суду міста Софії і висловила свою підтримку іншому
кандидату.
26 липня 2011 року Генеральний інспектор звернувся до Вищої судової ради з пропозицією відкрити дисциплінарне провадження щодо суддів у зв’язку із значною кількістю нерозглянутих справ. Дисциплінарна рада відзначила, що заявниця затримала ухвалення рішень або наведення причин їх ухвалення у 57 справах, що становило «систематичне недотримання строків» у розумінні статті 307 (4) (1) Закону про правосуддя. Рада запропонувала Вищій судовій раді як дисциплінарне стягнення зменшувати заявниці розмір заробітної плати на 15 % упродовж 2 років. 19 січня 2012 року Вища судова рада прийняла пропозицію 18 голосами «за», 1 – «утримався». Заявниця оскаржила це рішення до Вищого адміністративного суду.
Надалі, відзначивши, що заявниця була відповідальною за значні затримки у трьох справах і дала вказівки внести неправдиві відомості до електронного реєстру суду, дисциплінарна рада запропонувала Вищій судовій раді накласти на заявницю найсуворіше дисциплінарне стягнення з можливих, а саме звільнення. 12 липня 2012 року Вища судова рада більшістю голосів (19 – «за», 3 – «проти»,
2 – «утримались») звільнила заявницю. Остання оскаржила це рішення до Вищого адміністративного суду.
Скарга заявниці на рішення Вищої судової ради про 15-відсоткове зменшення
її заробітної плати, застосоване як дисциплінарна санкція, була розглянута Вищим адміністративним судом, як судом першої інстанції, колегією у складі 3 суддів; за результатами цього розгляду колегія суддів скасувала оскаржуване рішення. Вища судова рада оскаржила це рішення до розширеного складу колегії Вищого адміністративного суду. 18 грудня 2012 року Вищий адміністративний суд, засідаючи колегією у складі 5 суддів, скасував оскаржуване попереднє рішення і відхилив скаргу заявниці. Рішення про 15-відсоткове зменшення заробітної плати заявниці впродовж 2 років набрало законної сили та підлягало виконанню.
У своїй скарзі на рішення Вищої судової ради про звільнення заявниця послалася на відсутність неупередженості й невідповідність цього рішення матеріальним і процесуальним правовим положенням і меті закону. Вищий адміністративний суд відхилив її скаргу. Заявниця оскаржила таке рішення. Рішенням від 16 липня 2003 року Вищий адміністративний суд, засідаючи у складі колегії з 5 суддів , указав, що заявниця була відповідальною за затримки, відзначені у двох справах, й ухвалив рішення про повторний перегляд Вищою судовою радою застосованого до заявниці стягнення. Заявницю було поновлено на посаді 18 липня 2013 року.
Після направлення Вищим адміністративним судом цієї справи на повторний
перегляд дисциплінарна рада запропонувала Вищій судовій раді застосувати до заявниці стягнення у вигляді 25-відсоткового зменшення її заробітної плати
впродовж 2 років. Вища судова рада розглянула цю пропозицію 27 березня 2014 року, і заявницю було переведено до суду нижчої інстанції ( Окружний суд міста Софії) на 2 роки.
Заявниця оскаржила це рішення до Вищого адміністративного суду і просила
зупинити виконання стягнення, вказуючи, що в інтересах суспільства дозволити й завершити розгляд справ, що перебували в її провадженні. Колегія у складі 3 суддів Вищого адміністративного суду розглянула позов про скасування рішення
та частково його задовольнила. Колегія дійшла висновку, що пониження в посаді / переведення до іншого суду було належним стягненням, проте тривалість його застосування мала б бути зменшена до 1 року. Заявниця та Вища судова рада оскаржили це рішення. Вищий адміністративний суд відхилив скаргу заявниці та підтримав дворічний строк застосування оскаржуваного стягнення.
Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявниця скаржилася на різні аспекти несправедливості дисциплінарного провадження щодо неї. За статтею 8 Конвенції заявниця вказувала, що дисциплінарні стягнення і розголос, наданий її дисциплінарному провадженню, становили порушення права на повагу до її приватного життя і репутації. Посилаючись на статтю 10 Конвенції, вона вказувала, що дисциплінарне провадження щодо неї становило приховане покарання за публічно висловлену критику на адресу Вищої судової ради та неодноразове втручання органів виконавчої влади в нерозглянуті справи.
За статтею 14 Конвенції, взятою разом зі статтею 10 Конвенції, заявниця
стверджувала, що втручання в її право на свободу вираження поглядів було дискримінаційним. Посилаючись на статтю 18 Конвенції, вона зазначала, що дисциплінарне провадження мало приховані мотиви.
Оцінка Суду
Стаття 6 Конвенції
ЄСПЛ відзначив, що Вища судова рада була органом, установленим законом, який розглядав дисциплінарні провадження, мав повну юрисдикцію для оцінки
оскаржуваних фактів та визначення відповідальності обвинуваченого судді після
проведення розгляду згідно із законом. Тому ЄСПЛ дійшов висновку, що у світлі його усталеної практики Вища судова рада була судовим органом із повною юрисдикцією, до якого гарантії за статтею 6 Конвенції були застосовними.
ЄСПЛ підкреслив, що дисциплінарне провадження у Вищій судовій раді
передбачало низку процесуальних гарантій. Так, заявниця була обізнана про висунуті обвинувачення, могла особисто прибути на засідання дисциплінарної ради для пред’явлення доказів на користь свого захисту. Вона була обізнана про
ймовірний висновок ради й могла надати свої письмові зауваження на засіданні
Вищої судової ради.
Водночас заявниця скаржилася на відсутність неупередженості в деяких членів
Вищої судової ради. В цій справі ЄСПЛ не визнав необхідним з’ясовувати, чи було
провадження у Вищій судовій раді сумісним із вимогами статті 6 Конвенції в тому, що стосується його висновків про дотримання Вищим адміністративним судом цього положення й обсягу контролю з боку суду.
ЄСПЛ зазначив, що Вищий адміністративний суд мав юрисдикцію розглядати
будь-які питання фактів, які він вважав відповідними, а також правову
характеристику дисциплінарних правопорушень, віднесених до дій чи бездіяльності заявниці. Тому Вищий адміністративний суд мав достатньо широку юрисдикцію. Також ЄСПЛ вказав, що процесуальні недоліки у провадженні у Вищій судовій раді, на яких наголошувала заявниця, були належним чином виправлені під час судового розгляду.
Що стосується об’єктивної неупередженості, то ЄСПЛ підкреслив, що скарга
заявниці на рішення Вищої судової ради про її звільнення була передана на розгляд шостої палати Вищого адміністративного суду у зв’язку із зміною порядку розподілу різних категорій справ між палатами Вищого адміністративного суду, рішення про що прийняв Голова цього суду в березні 2012 року. Ця зміна вплинула не лише на справу заявниці, а й на всі скарги, подані на рішення Вищої судової ради. ЄСПЛ відзначив, що G.K. – Голова Вищого адміністративного суду, якого заявниця вважала упередженим у зв’язку з її критикою з боку асоціації щодо його призначення, не входив до складу колегій, які ухвалювали рішення у справах заявниці.
ЄСПЛ дійшов висновку, що факт висловлення нею поглядів як Голови асоціації
щодо призначення Голови Вищого адміністративного суду не може вважатися таким, який означає, що всі рішення, які він надалі ухвалить у межах своїх адміністративних повноважень, були упередженими. Крім того, заявниця могла оскаржити рішення колегій суддів шостої палати до колегій у складі 5 суддів з інших палат.
Що стосується критики заявниці щодо системи розподілу справи, особливо факту того, що лише суддя-доповідач визначався у випадковий спосіб, а не колегія суддів загалом, то ЄСПЛ зауважив, що розподіл справ у межах суду, в принципі, є питанням свободи розсуду держави. ЄСПЛ підкреслив, що заявниця не надала доказів, які б вказували на відсутність неупередженості з боку конкретних суддів, які розглядали її скарги.
ЄСПЛ не відзначив відсутності незалежності чи неупередженості Вищого
адміністративного суду й не вбачив порушення статті 6 Конвенції щодо цього.
Стаття 8 Конвенції
ЄСПЛ нагадав, що в межах первинного дисциплінарного провадження до заявниці було застосовано 15-відсоткове зменшення її заробітної плати впродовж 2 років і пізніше, в межах другого провадження, стягнення у вигляді звільнення, яке, однак, було скасовано на підставі скарги заявниці й замінено на пониження в посаді / переведення до суду нижчої інстанції впродовж 2 років.
ЄСПЛ відзначив, що хоча заявниця була позбавлена своєї винагороди впродовж
близько 1 року до скасування рішення про звільнення Вищим адміністративним
судом, згідно з національним законодавством після його скасування вона змогла отримати відшкодування за втрату своєї заробітної плати. Тому втрата доходу в результаті негайного застосування рішення про звільнення мала тимчасовий характер. Крім цього, заявниця не була позбавлена права займатися іншою оплачуваною діяльністю.
Заявниця не надала жодних доказів того, що дисциплінарне провадження чи спосіб його висвітлення в ЗМІ завдав шкоди її професійній репутації таким чином, що це досягло межі суворості за статтею 8 Конвенції. Хоча дисциплінарне
провадження щодо заявниці справді було широко висвітлене в ЗМІ, не вбачалося, що такі публікації – інформація від Вищої судової ради чи різні коментарі в ЗМІ – здебільшого мали негативний характер. Навпаки, ці публікації відображали як критичні, так і позитивні думки, а розголос навколо справи заявниці також привернув підтримку заявниці з боку юристів, журналістів та суспільства.
За цих обставин ЄСПЛ не визнав, що застосовані до заявниці дисциплінарні
стягнення мали такий вплив на її репутацію, який досяг ступеня суворості,
необхідного за статтею 8 Конвенції. Тому ця скарга була відхилена.
Стаття 10 Конвенції
ЄСПЛ не залишив без уваги то го факту, що застосовані до заявниці стягнення
обґрунтовувалися серйозними порушеннями нею свого професійного обов’язку, які не стосувалися її публічних висловлювань та існування яких не заперечувалося. Утім, ЄСПЛ дійшов висновку, що провадження щодо заявниці були пов’язані з її публічними висловлюваннями. Тому ці провадження і стягнення могли мати стримувальний вплив на реалізацію заявницею своєї свободи вираження поглядів і на свободу всіх членів національної судової системи.
Рішення про скасування рішення про звільнення заявниці було негайно виконане в межах одного року, впродовж якого заявницю було поновлено на посаді. ЄСПЛ
дійшов висновку, що рішення Вищої судової ради про звільнення заявниці та негайне виконання цього стягнення беззаперечно мало стримувальний вплив на заявницю й інших суддів, утримуючи їх від висловлювання критичних думок про дії Вищої судової ради, або більш загально – стосувалося незалежності судової влади. ЄСПЛ дійшов висновку, що національні органи влади не супроводжували свої рішення відповідними й достатніми причинами для пояснення того, чому дисциплінарне провадження і стягнення, застосовані до заявниці, були необхідними та пропорційними легітимним цілям, переслідуваним у цій справі.
Ураховуючи основоположну важливість свободи вираження поглядів з питань, що викликають занепокоєння суспільства, таких як функціонування системи
правосуддя або необхідність захисту суддівської незалежності, ЄСПЛ визначив, що дисциплінарне провадження щодо заявниці та застосовані до неї стягнення були втручанням у реалізацію нею свого права на свободу вираження поглядів,
яке не було «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення легітимних цілей, переслідуваних статтею 10 Конвенції.
Проте цей висновок не варто тлумачити як такий, що виключає можливість
обвинувачення судді за порушення ним свого професійного обов’язку в результаті вираження своєї свободи поглядів за умови, що такі дії не можуть розглядатися як відплата за реалізацію такого основоположного права. Аби усунути будь-яку підозру у зв’язку із цим, національні органи влади мають мати можливість установити, що відповідні провадження здійснювалися виключно задля однієї або декількох легітимних цілей, наведених у пункті 2 статті 10 Конвенції.
ЄСПЛ в цій справі констатував порушення статті 10 Конвенції.
Стаття 14 у поєднанні зі статтею 10 Конвенції
ЄСПЛ підкреслив, що скарга заявниці по суті стосується питань, які Суд уже розглянув за статтею 10 Конвенції. Тому ЄСПЛ вирішив, що за статтею 14 Конвенції окремого питання не виникло і що не було необхідності формулювати
будь-який окремий висновок на підставі цього положення.
Стаття 18 Конвенції
Насамперед ЄСПЛ зауважив, що подана заявницею скарга за статтею 18 Конвенції стосувалася одного з основоположних аспектів цієї справи.
ЄСПЛ уже відзначав, що застосовані до заявниці дисциплінарні стягнення були
безпосередньо пов’язані з її публічними висловлюваннями. ЄСПЛ далі зауважив, що між асоціацією та виконавчою гілкою влади були певні суперечки. Зокрема,
Міністр внутрішніх справ у пресі звертався особисто до заявниці й критикував її роботу на посаді судді.
ЄСПЛ дійшов висновку, що ці факти були достатніми для висновку про те, що дисциплінарне провадження та стягнення, застосовані до заявниці Вищою судовою радою, переслідували також цілі, не охоплені Конвенцією: покарання за свої висловлювання в ролі Голови Болгарської асоціації суддів.
ЄСПЛ наголосив, що Вища судова рада особливо жорстко поставилася до заявниці, зокрема, ухваливши спочатку рішення про звільнення її з посади.
Виняткову суворість та непропорційний характер такого виду стягнення відзначили широкі правничі й суддівські кола в Болгарії, сама Міністр юстиції, ЗМІ, також неурядові та міжнародні організації. У зв’язку із цим також варто вказати, що в межах обох груп дисциплінарних проваджень Вища судова рада взяла до уваги затримки, які призвели до спливу строку притягнення заявниці до дисциплінарної відповідальності, і що така помилка мала бути виправлена Вищим адміністративним судом і, зокрема, використана для обґрунтування скасування рішення про звільнення заявниці.
ЄСПЛ відзначив, що заявниця, виконуючи свої повноваження в межах діяльності Болгарської асоціації суддів, реалізовувала своє право на об’єднання та свободу вираження поглядів і що нічого не вказувало на те, що така діяльність була незаконною чи несумісною з Кодексом суддівської етики.
У світлі наведених вище міркувань викликає тривогу явний намір використати
дисциплінарну процедуру для помсти заявниці за її погляди.
Насамкінець з урахуванням усіх обставин справи ЄСПЛ дійшов висновку, що, незважаючи на скасування рішення про звільнення Вищим адміністративним
судом, головна мета дисциплінарного провадження щодо заявниці та застосування Вищою судовою радою стягнення полягала не в забезпеченні дотримання строків розгляду справ, а в покаранні та залякуванні заявниці за її критику Вищої судової ради та виконавчої гілки влади.
Тому було порушено статтю 18 Конвенції, взяту разом зі статтею 10 Конвенції.
Висновок
Відсутність порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів).
Порушення статті 18 Конвенції (межі застосування обмежень прав) разом зі статтею 10 Конвенції.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 19 жовтня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.