Обставини справи
Справа стосувалася звільнення заявниці з посади директора державної школи під час кримінального провадження проти неї за отримання неправомірної вигоди й зловживання службовим становищем.
Заявниця народилася у 1978 році, є громадянкою Литви та проживає в м. Кельме. У серпні 2014 року муніципальна рада м. Шяуляя призначила заявницю директором Rasa Progymnasium, державної середньої школи в м. Шяуляї (далі — школа).
14 березня 2017 року заявницю було офіційно повідомлено про підозру в отриманні неправомірної вигоди. Стверджувалося, що вона отримала неправомірну вигоду від клінінгової компанії в обмін на вибір її тендера в процесі
закупівлі: неправомірна вигода нібито щомісяця виплачувалася як зарплата особі, яка фіктивно працювала в клінінговій компанії, а саме чоловікові бухгалтера школи, який передавав гроші заявниці. Вона заперечувала звинувачення.
16 березня 2017 року окружний суд м. Шяуляя задовольнив клопотання прокурора та відсторонив заявницю від виконання обов’язків на шість місяців. Вона не оскаржувала це рішення суду. На підставі подальших клопотань прокурора, окружний суд м. Шяуляя продовжував строк відсторонення заявниці 5 грудня 2017 року, та 5 березня, 7 червня та 12 вересня 2018 року, кожного разу на наступні три місяці. У цих рішеннях наводилися по суті ті самі підстави, що й раніше, а також той факт, що під час іншого досудового розслідування заявницю підозрювали у впливі на свідків, що давало додаткові підстави вважати, що вона могла використовувати своє становище керівника для втручання в розслідування. Заявниця не оскаржувала жодного із цих рішень.
24 жовтня 2018 року було складено обвинувальний акт і заявниці було пред’явлено обвинувачення в отриманні неправомірної вигоди. Справу передали на розгляд до Шяуляйського окружного суду. На момент подання до Суду останніх зауважень сторін (13 грудня 2022 року) кримінальна справа перебувала на розгляді суду першої інстанції.
Тим часом було порушено питання про звільнення заявниці з посади. Така пропозиція про звільнення обговорювалася двома відповідними комітетами муніципальної ради. В межах цього провадження М.В., заступник голови муніципальної адміністрації, вказував, що, звільнивши заявницю з посади, муніципальна рада не встановлює її вини. Це рішення про усунення заявниці з посади директора прийнято з підстав втрати довіри. Звільнення відбулося 5 жовтня 2018 року, і їй було надано вихідну допомогу в розмірі місячної зарплати.
16 квітня 2019 року Шяуляйський окружний суд відмовив у задоволенні позову заявниці до школи та муніципалітету про визнання її звільнення незаконним, поновлення на роботі та сплату відшкодування майнової і моральної шкоди. Суд постановив, що її звільнення з посади відбулося відповідно до закону. Муніципалітет був власником школи і мав право визначати порядок встановлення та припинення трудових відносин з директором. Користуючись цим правом, муніципальна рада діяла відповідно до статуту школи, який передбачав можливість звільнення або усунення директора, і який відповідав статті 104 § 1 Трудового кодексу. Суд відхилив аргумент заявниці про те, що лише керівники приватних юридичних осіб згідно з цією нормою законодавства можуть бути звільнені, встановивши, що стаття 104 Трудового кодексу не розрізняє юридичних осіб різних видів.
13 серпня 2019 року Шяуляйський регіональний суд відхилив апеляцію заявниці.
Шяуляйський регіональний суд дійшов висновку, що аргументи заявниці щодо презумпції невинуватості не мали правового значення, оскільки її було звільнено з посади через втрату довіри без будь-якої її провини. Її аргументи щодо стверджуваної дискримінації також не мали жодного значення для справи, адже ця справа не стосувалася законності рішень, прийнятих щодо будь-яких інших осіб.
14 листопада 2019 року Верховний суд відмовив у прийнятті до розгляду касаційної скарги заявниці на тій підставі, що в ній не порушувалося жодних важливих правових питань.
Посилаючись на пункт 2 статті 6 Конвенції (презумпція невинуватості) заявниця скаржилася, що її звільнення з посади в період, коли кримінальне провадження щодо неї тривало, було несумісним з презумпцією невинуватості.
Заявниця також скаржилася, що з нею поводилися менш сприятливо, аніж з іншими підозрюваними в кримінальному провадженні, і що різниця в поводженні становила дискримінацію.
Оцінка Суду
ЄСПЛ зазначив, що в березні 2017 року проти заявниці було порушено два кримінальні провадження за підозрою у вчиненні різних кримінальних правопорушень, пов’язаних з її посадою як директора школи, і що на момент прийняття рішення про її звільнення з посади ці провадження тривали. Таким чином, у відповідний час її було «обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення» у значенні статті 6 Конвенції (пункт 75 рішення).
Заявницю було звільнено з посади рішенням муніципальної ради м. Шяуляя через втрату довіри відповідно до статті 104 Трудового кодексу. ЄСПЛ вважав, що причиною, через яку муніципальна рада визнала заявницю такою, яка
втратила довіру, був той факт, що проти неї було відкрито кримінальне
провадження та що на вимогу прокурора вона була відсторонена від виконання
своїх обов’язків на час розгляду цього провадження. Таким чином, існував
зв’язок між кримінальним провадженням і цивільним провадженням щодо
звільнення з посади, що виправдовує розширення сфери презумпції
невинуватості на останнє (див., mutatis mutandis, Hrdalo v. Croatia, №23272/07,
§ 53, 27 вересня 2011 року) (пункт 76 рішення).
ЄСПЛ зауважив, що в цій справі ані муніципальна влада, ані суди, які розглядали законність звільнення заявниці з посади, не оцінювали суті будь-яких обвинувачень проти неї та не намагалися встановити, чи вчиняла вона будь-які дії, в яких її обвинувачували у кримінальному порядку (порівняйте згадане вище рішення у справі Kemal Coşkun). Натомість причиною її відсторонення був сам факт відкриття проти неї кримінального провадження та відсторонення від виконання своїх обов’язків (порівняйте згадане вище рішення у справі Hrdalo v.
Croatia, п. 55) (пункт 78 рішення).
Суди, які розглядали справу заявниці, постановили, що стаття 104 Трудового кодексу, яка була правовою підставою для її звільнення з посади, надавала
юридичним особам абсолютне та необмежене право на власний розсуд звільняти керівника організації. У зв’язку із цим вони посилалися на практику Верховного суду. Заявниця стверджувала, що прецедентне право Верховного суду обмежує таку дискрецію щодо суб’єктів публічного права. Однак ЄСПЛ повторив, що в його завдання не входить заміна національних судів і що насамперед національні органи влади, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства (див. Ramos Nunes de Carvalho e Sá v. Portugal [ВП], №55391/13 та 2 інших, § 186, 6 листопада 2018 року, і наведені в ньому справи). Він зазначив, що заявниця висловлювала ті самі аргументи в національних судах, які були відхилені в рішеннях, які не можна вважати свавільними чи явно необґрунтованими, і ЄСПЛ не мав підстав замінювати оцінку національних судів своєю власною оцінкою (пункт 79 рішення).
Заявниця також стверджувала, що зазначені необмежені свободи дій відкриті для зловживань, і що суб’єктам публічного права, зокрема, не можна дозволяти звільняти керівника організації з посади лише з тієї причини, що проти нього чи неї відкрито кримінальне провадження. У зв’язку із цим ЄСПЛ урахував мотиви, наведені національними судами та Урядом у цій справі, якими вони намагалися виправдати абсолютний характер права юридичної особи усунути керівника організації з посади. Зокрема, Верховний суд у кількох випадках постановляв, що абсолютний характер цього права випливає з важливості ролі керівника такої організації та довірчого характеру відносин між цією особою та організацією. Більше того, згідно з доводами Уряду в цій справі, керівники суб’єктів публічного права підлягають особливо високим моральним стандартам, щоб зберегти довіру суспільства до таких організацій. ЄСПЛ також урахував подібну позицію, прийняту Конституційним судом Литви щодо державних службовців (пункт 80 рішення).
У будь-якому разі ЄСПЛ вважав, що в його роль не входить визначення підстав, за яких юридичним особам слід дозволяти звільняти керівника організації, або обсягу дискреційних повноважень, які вони повинні мати при цьому. Більше того, він повторює, що Конвенція не передбачає інституту actio popularis, і що завдання ЄСПЛ зазвичай полягає не в тому, аби переглянути відповідне законодавство та практику in abstracto, а в тому, аби визначити, чи спосіб, у який вони були застосовані до заявника або вплинули на нього, призвів до порушення Конвенції (див., серед багатьох інших рішень, Roman Zakharov v.Russia [ВП], №
47143/06, § 164, ECHR 2015) (пункт 81 рішення).
Відповідно ЄСПЛ не може визнати, що той факт, що заявницю було звільнено з посади на підставі втрати довіри під час кримінального провадження проти неї, сам по собі був несумісним із принципом презумпції невинуватості (пункт 82 рішення).
Натомість перед ЄСПЛ постало питання про те, чи під час провадження щодо звільнення заявниці з посади національні органи своєю поведінкою, мотивами
своїх рішень або мовою, яку вони використовували у своїх міркуваннях,
поставили під сумнів її невинуватість, і таким чином підірвали принцип презумпції невинуватості, гарантований пунктом 2 статті 6 Конвенції (див.
Vassilios Stavropoulos v. Greece, №35522/04), § 37, 27 вересня 2007 року, і Teodor v. Romania, №46878/06, § 40, 4 червня 2013 року) (пункт 83 рішення).
Заявниця стверджувала, що мова, яка використовувалася під час засідань різних муніципальних органів і в поданнях муніципалітету під час провадження в суді, демонструвала, що органи влади справді вважали її винною. ЄСПЛ визнав, що деякі із цих слів не були бездоганними. Зокрема, під час засідання муніципальної ради було зазначено, що факт підготовки щодо заявниці обвинувального акту означав, що підозри проти неї «принаймні частково підтвердилися». Крім того, у своїх письмових поданнях до Шяуляйського окружного суду муніципалітет стверджував, що такі заходи, як відсторонення від виконання обов’язків, «застосовувалися лише у випадках серйозності та обґрунтованості підозр». ЄСПЛ наголосив, що муніципальна влада мала б бути особливо обережною у виборі слів (див., mutatis mutandis, Paulikas) (пункт 84 рішення).
Водночас ЄСПЛ повторив, що кожну заяву слід розглядати в контексті конкретних обставин, за яких вона була зроблена. ЄСПЛ зазначив, що на всіх
засіданнях муніципальних комітетів і муніципальної ради неодноразово
зазначалося, що ці органи не намагалися встановити винність заявниці у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення і що це можуть зробити лише суди, які розглядають кримінальну справу. Більше того, рішення про звільнення її з посади не ґрунтувалося на будь-якій провині з її боку, оскільки воно включало вихідну допомогу, а під час національного провадження відповідачі, по суті, не стверджували, що заявниця вчинила будь-яку з дій, у яких її підозрювали. Відповідно ЄСПЛ не міг встановити, що будь-яка з оскаржуваних заяв, прочитана в контексті, в якому вони були зроблені, свідчила, що муніципальна влада поводилася із заявницею так, ніби вона була винною (пункт 85 рішення).
Викладених вище міркувань достатньо, щоб ЄСПЛ дійшов висновку, що рішення про звільнення заявниці з посади директора державної школи під час розгляду кримінального провадження проти неї не порушувало принципу презумпції невинуватості (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Hrdalo, § 55) (пункт 86 рішення).
Тому пункт 2 статті 6 Конвенції не було порушено.
Щодо стверджуваного порушення статті 14 Конвенції у поєднанні з пунктом 2 статті 6 Конвенції
(a) Стверджувана дискримінація на підставі національного походження чоловіка заявниці
У цій справі заявниця не порушувала питання про стверджувану дискримінацію на підставі національного походження її чоловіка ні прямо, ні по суті в національних судах. Відповідно вона не вичерпала національні засоби правового захисту щодо цієї скарги. Тому ЄСПЛ оголосив скаргу неприйнятною відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції (пункт 94 рішення).
b) Стверджувана дискримінація за іншими ознаками
У цій справі заявниця стверджувала, що з нею поводилися інакше, ніж з іншими підозрюваними в тому ж кримінальному провадженні, оскільки вона не визнала своєї вини. Проте ЄСПЛ вважав, що вона не надала належних обґрунтувань ані в національному провадженні, ані в своїх поданнях до ЄСПЛ про те, що вона перебувала в аналогічній чи відносно подібній ситуації з будь-якими іншими особами або що будь-яка стверджувана різниця у поводженні ґрунтувалася на ідентифікованій характеристиці або «статусі» у значенні статті 14 Конвенції (див,
mutatis mutandis, Aliyeva and Others v. Azerbaijan, №66249/16 та 6 інших, § 141, 21 вересня 2021 року) (пункт 97 рішення). Тому ЄСПЛ відхилив цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до пункту 3 (а) та пункту 4 статті 35 Конвенції
Інші стверджувані порушення Конвенції
Заявниця скаржилася на те, що національні суди належним чином не розглянули її аргументи щодо стверджуваного порушення презумпції невинуватості та стверджуваної дискримінації. Вона посилалася на пункти 1 і 2 статті 6 Конвенції.
У цій справі, хоча Шяуляйський окружний суд жодним чином не розглядав вищезазначені аргументи, висловлені заявницею, це було виправлено Шяуляйським регіональним судом: цей суд розглянув ці аргументи та постановив, що вони не мали правового значення для справи. Беручи до уваги той факт, що заявницю було звільнено з посади відповідно до законодавчого положення, яке надавало муніципальній владі широкі дискреційні повноваження, і що рішення про її звільнення не ґрунтувалося на будь-якій її провині, ЄСПЛ вважав, що коротке обґрунтування, надане Шяуляйським окружним судом при відхиленні її аргументів щодо стверджуваного порушення презумпції невинуватості, не має правового значення для справи, а тому може вважатися адекватним за цих обставин. Крім того, беручи до уваги те, що заявниця не змогла належним чином обґрунтувати свою скаргу про дискримінацію, ЄСПЛ вважав, що національному суду не можна дорікнути в тому, що він відхилив її у спрощеному порядку. ЄСПЛ відхилив цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до пункту 3 (а) та пункту 4 статті 35 Конвенції.
Висновок
Відсутність порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 27 червня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.