ОКРЕМА ДУМКА
суддів М. В. Мазура, О. В. Кривенди
до постанови Великої Палати Верховного Суду
від 11 вересня 2025 року
справа № 990/320/23
провадження № 11-198заі25
1. Постановою Велика Палата Верховного Суду від 11 вересня 2025 року залишила без змін рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 02 квітня 2025 року, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 (далі – позивач) до Президента України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача – Державна міграційна служба України (далі – ДМС) щодо визнання протиправним та скасування Указу Президента України від 18.07.2022 № 502/2022 (далі – Указ № 502/2022) в частині визнання його, ОСОБА_1 , таким, що втратив громадянство України.
2. Велика Палата обґрунтовувала своє рішення про відмову у задоволенні апеляційної скарги Позивача, посилаючись на три основні мотиви.
3. Щодо дії закону в часі (принцип незворотності): Суд визнав, що законодавство, яке є підставою для припинення громадянства, не має зворотної дії у часі, тобто не застосовується до фактів, що вже відбулися. Однак, Велика Палата вказала, що в даному випадку правовідносини не припинилися у 1995 році, а тривали, оскільки ОСОБА_1 продовжував мати подвійне громадянство. Суд дійшов висновку, що з моменту набуття чинності нової редакції Закону “Про громадянство” (у 1997 році) позивач мав усвідомлювати можливі наслідки та мав можливість відмовитися від іноземного громадянства.
4. Щодо звуження змісту та обсягу прав: Суд відхилив аргумент позивача про звуження права на громадянство, оскільки набуття іноземного громадянства було «добровільним волевиявленням» позивача. На думку Суду, це не було втручанням у право, а лише наслідком свідомого вибору особи. Зміни в законі не погіршили становище, оскільки позивач мав можливість зберегти українське громадянство, відмовившись від іноземного.
5. Щодо допустимості доказів: Суд визнав лист СБУ, який містив інформацію від ізраїльських органів, належним і достатнім доказом, посилаючись на те, що сам факт наявності у ОСОБА_1 громадянства Ізраїлю не заперечувався. Суд відкинув аргумент, що інформація, надана для оперативних цілей, не може бути використана в суді.
6. На жаль, ми не можемо погодитися з думкою більшості з таких підстав.
7. Набуття позивачем громадянства іншої держави відбулося у 1995 році, коли законодавство України не передбачало, що наслідком такої дії може бути втрата громадянства.
8. Так, станом на 1995 рік Закон України «Про громадянство України» 1991 року, зокрема його ст. 21 визначала такі підстави для втрати громадянства України: 1) вступ особи на військову службу, службу безпеки, в поліцію, органи юстиції або в інші органи державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те державних органів України; 2) якщо громадянство України набуто внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів; 3) якщо особа, яка перебуває за межами України, не стала на консульський облік протягом п`яти років.
9. Лише у 1997 році набула чинності нова редакція зазначеного вище Закону України «Про громадянство України», яка в пункті 1 частини першої статті 20 визначила «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави» як підставу для його втрати. Пізніше аналогічне положення було закріплене у статті 19 нового Закону України «Про громадянство України» 2001 року.
10. Хоча перебування у громадянстві дійсно є триваючим правовим станом, саме по собі «набуття громадянства» є юридичним фактом, який пов`язаний з конкретною подією (наприклад, народженням на території певної держави або від батьків-громадян держави) або прийняттям державою певного правового акту (зокрема, про прийняття у громадянство). Іншими словами, «набуття громадянства» є чітко визначеним у часі юридичним фактом, який обумовлює виникнення у особи спеціального правового статусу (статусу громадянина) та відповідного триваючого правового стану (правового зв`язку між державою і її громадянином).
11. Саме тому «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави» як підстава для втрати громадянства України може бути пов`язана виключно з певним конкретним юридичним фактом (власне моментом набуття громадянства іншої держави), а не з триваючим правовим станом («перебування у громадянстві іншої держави»).
12. Чому це важливо в контексті цієї справи?
13. Нещодавно парламент ухвалив так званий Закон про множинне громадянство (Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації права на набуття та збереження громадянства України» № 4502-IX від 18 червня 2025 року, який набере чинності 16 січня 2026 року). Основним аргументом на користь можливості його ухвалення була теза про те, що принцип єдиного громадянства, закріплений у ст. 4 Конституції («В Україні існує єдине громадянство»), стосується не заборони множинного громадянства як такого, а лише визначає, що безпосередньо в Україні існує єдине для всієї території України громадянство і її адміністративно-територіальні одиниці не мають окремого громадянства.
14. У світлі наведеного (принаймні, якщо Конституційний Суд України не визнає наведений Закон неконституційним) наявність у громадянина України громадянства іншої держави не може розглядатися як порушення норм Конституції України, а має оцінюватися виключно з позицій Закону України «Про громадянство України».
15. Це змушує звернути особливу увагу на питання «якості» і передбачуваності закону (в розумінні практики Європейського суду з прав людини), на підставі якого позивача визнано таким, що втратив громадянство України.
16. У цьому контексті варто звернути особливу увагу на те, що ні Закон України «Про громадянство України» в редакції 1997 року, ні новий Закон 2001 року не визначали підставою для втрати громадянства України щось на кшталт: «добровільне перебування громадянина України у громадянстві іншої держави» або «невжиття громадянином України заходів щодо виходу з громадянства іншої держави, добровільно набутого до набрання чинності цим Законом». Ці Закони визначили підставою для втрати громадянства саме «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави».
17. У будь-якому разі, якщо б законодавець спочатку у 1997 році, а потім у 2001 році дійсно мав на увазі, положення про «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави» як підставу для втрати громадянства мало б розповсюджуватися на також і на осіб, які отримали друге громадянство не тільки до моменту внесення відповідних законодавчих змін у 1997 році, але й до дня прийняття Конституції України, він очевидно мав би чітко визначити строк, протягом якого такі громадяни повинні вийти з іншого громадянства, щоб зберегти українське, або як мінімум прямо зазначити про обов`язок громадян, які вже мали подвійне громадянство позбутися іншого громадянства.
18. Але цього зроблено не було. І за таких обставин поширення дії положення Законів 1997 і 2001 років про «добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави» на тих громадян України, які на час ухвалення першого з цих Законів вже набули громадянство іншої держави, явно свідчить про непередбачуване (на час вчинення позивачем відповідних дій) надання зворотної дії цьому новому законодавчому положенню. А це заборонено статтею 58 Конституції України:
«Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення».
19. У цьому контексті аргумент, на який посилався представник відповідача, про те, що позивач мав достатньо часу, щоб вийти з іноземного громадянства, за обставин цієї справи насправді може бути використаний проти відповідача, оскільки та обставина, що держава протягом 25 років після ухвалення відповідних законодавчих змін у 1997 році не визнавала позивача таким, що втратив громадянство (попри те, що позивач є достатньо відомою в Україні особою і інформація про наявність у нього другого громадянства достатньо давно поширювалася в засобах масової інформації), радше свідчить про те, що держава тривалий час не вважала можливим застосувати до цієї особи такий правовий наслідок. А це, у свою чергу, посилює аргумент про те, що застосування закону за обставин цієї справи, не було передбачуваним, що потенційно піднімає питання про недотримання статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судді: М. В. Мазур
О. В. Кривенда
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.