Право на отримання одноразової грошової допомоги виникає у військовослужбовця або особи, звільненої з військової служби лише у зв’язку із встановленням інвалідності у випадках поранення, контузії, травми, каліцтва, отриманих під час проходження військової служби, або захворювання, прямо пов’язаного з її виконанням. При цьому, юридичне значення має саме факт первинного встановлення інвалідності у зв’язку з проходженням військової служби, адже він визначає момент виникнення права на виплату та прожитковий мінімум, з якого має обчислюватися її розмір. Натомість випадки встановлення інвалідності з причин, що не мають зв’язку з виконанням військового обов’язку (побутова травма, загальне захворювання тощо), не підпадають під дію спеціального правового регулювання та не можуть визначати дату для обчислення розміру одноразової грошової допомоги
02 вересня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув касаційну скаргу Міністерства оборони України на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2024 року у справі № 240/4278/24 за позовом Особа_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправними дій щодо призначення та виплати
позивачу одноразової грошової допомоги у зв’язку із встановленням ІІ групи інвалідності, що настала внаслідок травми, пов`язаної із захистом Батьківщини.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Позивач в обґрунтування позовних вимог вказував, що має право на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2023 року, тобто того року, в якому встановлено інвалідність через
поранення, отримане при виконанні бойового завдання у жовтні 2022 року і яке жодним чином не пов’язане з попередньою інвалідністю. Позивач зазначив, що 24 грудня 2021 року йому встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок травми, отриманої в результаті нещасного випадку, не пов’язаного з виконанням обов’язків військової служби. У 2022 році під час виконання бойових завдань у складі підрозділу військової частини позивач зазнав мінно-вибухової травми. Відповідно до довідки про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати працездатності у відсотках йому встановлено 40% втрати працездатності у зв’язку з травмою, пов’язаною із захистом Батьківщини, однак одноразова грошова допомога виплачена не була.
Під час повторного переогляду 28 березня 2023 року позивачу встановлено ІІ групу інвалідності внаслідок зазначеної травми. На підставі цього комісія Міністерства оборони України 15 вересня 2023 року ухвалила рішення про виплату одноразової грошової допомоги у розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому вперше встановлено інвалідність (2021), в сумі 681000 грн. Позивач, не погодившись із таким розрахунком, звернувся до Міністерства оборони України з вимогою виплатити різницю між фактично нарахованою допомогою та сумою, обчисленою з урахуванням прожиткового мінімуму станом на 01 січня 2023 року, що становить 124 200 грн.
Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено. Суди виходили з того, що позивач під час виконання бойових завдань у 2022 році отримав мінно-вибухову травму, внаслідок якої йому 28 березня 2023 року встановлено ІІ групу інвалідності, що пов’язана із захистом Батьківщини, а отже, саме ця дата – 28 березня 2023 року є моментом виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги.
Отже, розрахунок одноразової грошової допомоги має здійснюватися з урахуванням розміру прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на 01 січня 2023 року, а тому наявні правові підстави для зобов’язання Міністерства оборони України здійснити відповідну виплату позивачу.
Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Підставою для призначення одноразової грошової допомоги є виключно встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності, які настали внаслідок ушкодження здоров’я під час виконання військовослужбовцем обов’язків військової служби, у тому числі у зв’язку із захистом Батьківщини, оскільки Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-XII) та Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних та резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі – Порядок № 975) чітко визначено, що таке право виникає лише у випадках поранення, контузії, травми, каліцтва, отриманих під час проходження військової служби, або захворювання, прямо пов’язаного з її виконанням.
Відтак лише встановлення інвалідності з наведених вище причин, породжує у військовослужбовця або особи, звільненої з військової служби, право на отримання одноразової грошової допомоги. При цьому, юридичне значення має саме факт первинного встановлення інвалідності у звязку з проходженням військової служби, адже він визначає момент виникнення права на виплату та прожитковий мінімум, з якого має обчислюватися її розмір. Натомість випадки встановлення інвалідності з причин, що не мають зв’язку з виконанням військового обов’язку (побутова травма, загальне захворювання тощо), не підпадають під дію спеціального правового регулювання та не можуть визначати дату для обчислення розміру одноразової грошової допомоги. Інше тлумачення фактично розширювало б межі застосування Закону № 2011-XII та Порядку № 975 на категорії осіб, які не зазнали ушкоджень здоровя у зв’язку з виконанням військового обов`язку, що суперечило б як їхній меті, так і соціальному призначенню.
Отже, для правильного застосування Закону № 2011-ХІІ та Порядку № 975 вирішальне значення має не будь-який факт встановлення інвалідності як такий, а саме той факт, який прямо пов’язаний із виконанням обов’язків військової служби чи захистом Батьківщини. Лише з цього моменту виникає право на призначення і виплату одноразової грошової допомоги, передбаченої Законом
№ 2011-ХІІ, та визначається розмір такої допомоги.
Оскільки у випадку позивача вперше інвалідність ІІ групи була встановлена 24 грудня 2021 року з причин, що не підпадають під регулювання статей 16, 16-2, 16-3 Закону № 2011 – XII та Порядку № 975, такий факт не породжував права на отримання одноразової грошової допомоги. Лише встановлення інвалідності ІІ групи 28 березня 2023 року у зв’язку з травмою, безпосередньо пов’язаною із захистом Батьківщини, є первинним юридичним фактом у межах спеціального
правового регулювання виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцю та визначає момент виникнення права на виплату останньої.
Таким чином, саме 2023 рік є відправною точкою для визначення розміру одноразової грошової допомоги, і вона має обчислюватися виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб станом на 01 січня 2023 року. Будь-які посилання відповідача на 2021 рік як на момент «первинного встановлення» інвалідності є необґрунтованими, оскільки той факт інвалідності не підпадав під сферу дії спеціального законодавства, спрямованого на соціальний захист військовослужбовців.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 02 вересня 2025 року у справі №240/4278/24 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/129947122
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.