Про проблеми кримінальної відповідальності за несанкціоноване поширення військово значущої інформації за ст. 114-2 КК Роман Мовчан

Про проблеми кримінальної відповідальності за несанкціоноване поширення військово значущої інформації (ст. 114-2 КК) розповів доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного, міжнародного і кримінального права Донецького національного університету імені Василя Стуса Роман Мовчан під час заходу з підвищення кваліфікації адвокатів, що відбувся у Вищій школі адвокатури НААУ.

Лектор докладно проаналізував разом з учасниками проблеми кримінальної відповідальності за несанкціоноване поширення військово значущої інформації, а саме:

1. Кримінально-правова характеристика складів злочинів, передбачених ст. 114-2 КК. Загальна інформація про місце та способи вчинення злочинів.
2. Проблеми встановлення ознак предметів складів злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 114-2 КК.
3. Проблеми встановлення окремих ознак об’єктивної сторони складів злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 114-2 КК.
4. Характеристика суб’єкта аналізованих злочинів та особи злочинця.
5. Проблема співвідношення складів злочинів, передбачених ч. 3 ст. 114-2, ч. 7 ст. 111-1 та ст. 111 КК.
6. Проблеми співвідношення складів злочинів, передбачених ст. 114-2 КК, з іншими складами кримінальних правопорушень.
7. Загальні тенденції та проблемні аспекти призначення покарань за вчинення злочинів, передбачених ст. 114-2 КК.

У рамках характеристики кримінальної відповідальності за несанкціоноване поширення військово значущої інформації акцентовано на наступному:

1. Кримінально-правова характеристика складів злочинів, передбачених ст. 114-2 КК. Загальна інформація про місце та способи вчинення злочинів

У частинах першій і другій статті 114-2 Кримінального кодексу України передбачено не основний і кваліфікований, а два самостійні склади злочинів. Обидва вони спрямовані на охорону національної безпеки та обороноздатності держави, але різняться за предметом злочину.

Предмет злочину, передбаченого ч. 1 ст. 114-2 КК, — це інформація про направлення чи переміщення в Україну, у тому числі територією України:

зброї,
озброєння,
бойових припасів.

Водночас така інформація може становити предмет злочину лише тоді, коли вона не розміщувалася у відкритому доступі Генеральним штабом Збройних Сил України, Міністерством оборони України, Головним управлінням розвідки МОУ чи Службою безпеки України, або в офіційних джерелах країн-партнерів.

Предмет злочину, передбаченого ч. 2 ст. 114-2 КК, — інформація про переміщення, рух або розташування:

Збройних Сил України,
інших військових формувань України,
якщо існує можливість їх ідентифікації на місцевості і така інформація також не оприлюднювалася уповноваженими державними органами.

Діяння полягає у поширенні відповідної інформації, незалежно від форми — усно, письмово, через мережу Інтернет, месенджери, соціальні мережі чи інші засоби.

Час учинення злочину — в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Професор Мовчан підкреслює, що найчастіше такі злочини фіксуються під час дії воєнного стану, запровадженого після початку широкомасштабної агресії рф проти України.

За даними аналізу вироків, географія поширення таких діянь охоплює майже всі регіони: Харківську — 70 випадків, Донецьку — 57, Миколаївську — 27, Дніпропетровську — 22, Одеську — 19, м. Київ — 8, Запорізьку — 7, Сумську — 7, Херсонську — 6.

Способи вчинення відображають особливості інформаційного простору:
158 випадків — повідомлення в Telegram, 23 — через Telegram-канали або групи, 15 — через TikTok, 11 — через Viber, 11 — через WhatsApp, 6 — через «ВКонтакте».

Отже, найпоширенішим інструментом несанкціонованого поширення військово значущої інформації є саме Telegram.

2. Проблеми встановлення ознак предметів складів злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 114-2 КК

2.1. Інформація, несанкціоноване поширення якої не тягне кримінальної відповідальності

Не тягне кримінальної відповідальності за ст. 114-2 КК поширення інформації про:

місця ремонту й обслуговування військової техніки (як у межах України, так і за кордоном);
місця зберігання або виробництва товарів військового призначення;
втрати бойової або спеціальної техніки;
місця влучання ракет чи артилерії ворога;
маршрути, обсяги та місця зберігання нафтопродуктів;
об’єкти критичної інфраструктури;
відсутність ППО на певних ділянках фронту;
макети та засоби імітації, що використовуються ЗСУ;
місця евакуації чи скупчення цивільного населення.

Однак інформація про роботу систем ППО на практиці визнається такою, що розкриває розташування ЗСУ, а тому підпадає під ч. 2 ст. 114-2 КК:

Вирок Голосіївського районного суду м. Києва від 28 липня 2023 р. у справі № 752/14990/23;
Вирок Солом’янського районного суду м. Києва від 29 березня 2024 р. у справі № 1-кп/760/2572/24.

Водночас, Наказ № 73 Головнокомандувача ЗСУ («Про організацію взаємодії між силами оборони та представниками медіа», 03.03.2022 р.) поширюється лише на військових і службових осіб, а тому не може бути підставою для кримінальної відповідальності звичайних громадян:

Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 лютого 2024 р. у справі № 489/2711/22.

2.2. Підтвердження факту існування предмета злочину

На практиці факт «переміщення» чи «розташування» військових формувань доводиться офіційними листами від військових частин, адміністрацій та органів влади — відповіді МОУ, ОТУ, міських військових адміністрацій, листи командувачів тощо.

У постанові Касаційного кримінального суду від 25 червня 2025 р. (№ 487/2802/22) визнано, що військовий комендант має право надавати інформацію про розташування підрозділів, і його повідомлення є допустимим доказом (див. також ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 21 листопада 2024 р. № 487/2802/22).

Судова практика:

Вирок Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 4 квітня 2024 р. № 243/1591/24: поширення GPS-координат розташування особового складу та техніки ЗСУ.
Вирок Індустріального райсуду м. Дніпропетровська від 26 грудня 2022 р. № 202/7404/22: передача скріншотів Google Maps з координатами блок-постів у м. Краматорськ.
Вирок Індустріального райсуду м. Дніпропетровська від 4 квітня 2023 р. № 202/4425/23: поширення адрес і найменувань об’єктів, де розміщувалися підрозділи ЗСУ.
Вирок Ратнівського райсуду Волинської області від 23 липня 2024 р. № 166/1071/24: хоча в повідомленні не було координат, зміст дозволяв ідентифікувати місцевість, тому діяння кваліфіковане за ч. 2.
Вирок Київського районного суду м. Харкова від 7 жовтня 2022 р. № 953/3948/22):поширення фото і відео з технікою ЗСУ у месенджерах — ч. 2 ст. 114-2.
Вирок Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 7 липня 2022 р. № 452/1230/22: публікація відео з переміщенням підрозділу ЗСУ в мережі TikTok з позначенням місцевості.
Вирок Рівненського міського суду від 23 грудня 2024 р. № 569/11169/22: єдиний відомий виправдувальний вирок — суд визнав, що інформація про блок-пости вже перебувала у вільному доступі, тому складу злочину не було.

3. Проблеми встановлення окремих ознак об’єктивної сторони складів злочинів, передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 114-2 КК

3.1. Проблема тлумачення поняття «поширення» військово значущої інформації

У судовій практиці виникають три основні підходи до визначення «поширення»:

Традиційний підхід — як публічне оприлюднення інформації (у соцмережах, на відкритих платформах);
Інтерпретаційний підхід — як передання даних навіть у закритих або приватних чатах;
Розширювальний підхід — як будь-яке збереження, пересилання чи навіть збирання з наміром передати.

Саме другий і третій підходи нині домінують у практиці Касаційного кримінального суду.

Так, у постанові ККС ВС від 10 грудня 2024 року у справі № 953/1070/23 суд зазначив, що факт отримання інформації з відкритих Telegram-каналів не виключає складу злочину, якщо особа надалі передала або розповсюдила ці дані іншим особам, навіть без корисливого мотиву.

Аналогічну позицію висловлено у постанові Третьої судової палати ККС ВС від 13 листопада 2024 року у справі № 202/2174/23.

«Достатньо встановити сам факт доведення інформації до відома хоча б однієї особи, аби констатувати наявність ознаки “поширення”, незалежно від подальшого використання чи мети».

Поширення інформації у форматі переписки (особисті повідомлення, групові чати, пересилання скріншотів або фотографій) визнається діянням, охопленим диспозицією статті 114-2. При цьому суд не вимагає доведення факту передачі інформації «ворогу» — достатньо підтвердження несанкціонованого поширення.

Приклад — вирок Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 7 липня 2022 року у справі № 452/1230/22: громадянка поширила відео з колоною військової техніки ЗСУ у TikTok із позначенням конкретної місцевості. Суд кваліфікував дії за ч. 2 ст. 114-2 КК.

У вироку Київського районного суду м. Харкова від 7 жовтня 2022 року у справі № 953/3948/22 поширення кількох відеофайлів із військовою технікою у Viber-групі з обмеженою кількістю учасників також було розцінене як «поширення».

Особливо показовою є постанова ККС ВС від 22 липня 2024 року у справі № 682/2254/22, у якій суд наголосив, що «поширення» не вимагає встановлення адресата чи наміру нашкодити обороноздатності — достатньо самого факту розголошення даних, що мали військове значення.

У межах цієї ж логіки Касаційний суд у рішенні від 14 серпня 2024 року (№ 748/1389/23), вказав, що передача інформації “жартома” або без мети допомогти ворогу не звільняє від відповідальності, якщо така інформація створює потенційну загрозу безпеці військових.

Отже, поняття «поширення» у практиці ВС трактується надзвичайно широко і охоплює будь-які способи передачі відомостей — навіть у формі коротких повідомлень, пересилання зображень чи коментарів у чатах.

3.2. Проблема визнання діянь, передбачених ст. 114-2 КК, малозначними

Поширеним аргументом захисту є твердження, що дії підозрюваного не становили реальної шкоди обороноздатності держави, а тому є малозначними. Проте судова практика демонструє вкрай обережне ставлення до застосування цього інституту щодо злочинів проти основ національної безпеки.

У постанові Черкаського апеляційного суду від 19 червня 2025 року у справі № 712/1218/24 зазначено, що саме по собі несанкціоноване поширення інформації про розташування чи рух Збройних Сил України вже створює загрозу обороноздатності і не може визнаватися малозначним.

Суд підкреслив, що навіть якщо внаслідок поширення ніхто не зазнав шкоди, саме існування ризику доступу до таких даних третіх осіб виключає малозначність.

Аналогічна позиція простежується у вироку Приморського районного суду м. Одеси від 9 серпня 2023 року у справі № 522/7465/23: громадянка поширила фото з коментарем «наші їдуть» у чаті з трьома особами; суд вказав, що навіть таке повідомлення створювало ризик розкриття місцезнаходження військової техніки.

Вирок Рівненського міського суду від 23 грудня 2024 року у справі № 569/11169/22 є єдиним відомим випадком, коли суд визнав відсутність складу злочину через те, що інформація вже перебувала у відкритому доступі й не мала жодного військового значення. Цей вирок став винятком, а не правилом.

Касаційний кримінальний суд у постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 953/1070/23 підтвердив: якщо інформація стосується військової техніки чи підрозділів, її навіть одноразове несанкціоноване поширення не може бути малозначним через потенційну загрозу обороні держави.

Таким чином, застосування положень про малозначність до злочинів, передбачених статтею 114-2 КК, фактично виключається судовою практикою. Суди виходять з презумпції, що сама природа цих діянь — посягання на інформацію військового характеру — робить їх суспільно небезпечними, незалежно від фактичних наслідків.

4. Характеристика суб’єкта аналізованих злочинів та особи злочинця

Суб’єкт злочинів, передбачених статтею 114-2 КК України, є загальним — це будь-яка фізична осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку.
У структурі суб’єктів цього складу злочину Мовчан виокремлює кілька типових категорій осіб, які найчастіше зустрічаються в судовій практиці:

Випадкові очевидці, які, не усвідомлюючи суспільної небезпечності своїх дій, поширюють фото чи відео військових пересувань або наслідків обстрілів.
«Горе-патріоти» — особи, що намагаються «інформувати» суспільство про хід бойових дій, часто не розуміючи шкоди, яку завдають.
Зрадники — особи, що діють свідомо в інтересах держави-агресора.
«Ждуни», налаштовані проросійськи, які поширюють інформацію з метою допомоги ворогові.
Блогери, стримери, інфозаробітчани, які заради переглядів чи прибутку публікують відео військової тематики.
Невдоволені діями ТЦК або органів влади громадяни, що демонстративно «зливають» інформацію.
Військовослужбовці, котрі всупереч наказам публікують матеріали з місць дислокації.
Посадовці державних структур, які мають доступ до службової інформації й передають її з корисливих мотивів.
Іноземні громадяни, розвідники, або особи, які діють за дорученням спецслужб держави-агресора.
Інші категорії, серед яких особи, що відбувають покарання або беруть участь у публічних закупівлях і мали випадковий доступ до військових даних.

Загальна характеристика осіб засуджених за цією статтею показує, що більшість із них раніше не судимі, мають середню або вищу освіту, і лише близько 10 % мають зв’язки з окупованими територіями.

Судова практика:

Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 9 червня 2023 р., справа № 761/15357/22: поширення відео з колоною військової техніки ЗСУ у Telegram-каналі;
Вирок Першотравневого районного суду м. Чернівців від 26 вересня 2024 р., справа № 725/8737/24: громадянка виклала у TikTok фото з підписом «їдуть наші»;
Вирок Козелецького районного суду Чернігівської області від 7 липня 2025 р., справа № 748/1882/25: чоловік надсилав фото руху військової техніки знайомим через Viber;
Вирок Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 6 лютого 2023 р., справа № 351/130/23: пересилання координат дислокації військової частини;
Вирок Рівненського міського суду від 23 грудня 2024 р., справа № 569/11169/22: єдиний випадок виправдання за відсутністю складу злочину.

Переважна більшість обвинувачених визнають свою вину та укладають угоди про визнання винуватості. Водночас суди відзначають, що у частини засуджених мотиви діяння не завжди очевидні — від необережності та «інформаційної наївності» до умисного сприяння ворогу.

5. Проблема співвідношення складів злочинів, передбачених ч. 3 ст. 114-2, ч. 7 ст. 111-1 та ст. 111 КК України

Однією з найбільш складних для практики є проблема відмежування злочинів, передбачених ст. 114-2, 111-1 та 111 КК України.

У низці випадків сторони обвинувачення та суди помилково ототожнюють несанкціоноване поширення військової інформації з державною зрадою чи колабораційною діяльністю.

Відмежування від державної зради (ст. 111 КК України):

Ключова різниця полягає у суб’єктивній стороні:

за ст. 111 КК — особа діє в інтересах іноземної держави, усвідомлює і бажає заподіяти шкоду суверенітету чи обороноздатності України;
за ст. 114-2 КК — умисел охоплює лише сам факт розголошення інформації, без доказів прямої взаємодії з ворогом.

Позиція ККС ВС: саме встановлення контакту чи узгодження з представниками держави-агресора є необхідною умовою для кваліфікації за ст. 111, а за її відсутності застосовується ст. 114-2.

Відмежування від воєнного колабораціонізму (ч. 7 ст. 111-1 КК):

У ст. 111-1 КК йдеться про співпрацю з окупаційною адміністрацією або збройними формуваннями держави-агресора на тимчасово окупованих територіях. Натомість ч. 3 ст. 114-2 КК не передбачає територіальної прив’язки до ТОТ — діяння може бути вчинене на всій території України.

Висновок Касаційного кримінального суду (постанова ККС ВС від 12 травня 2024 р., справа № 296/3452/23: «Якщо особа не перебувала у взаємодії з окупаційними структурами, не передавала інформацію безпосередньо представникам держави-агресора, а лише поширила її у мережі, дії слід кваліфікувати за ст. 114-2 КК, а не як колабораційну діяльність».

Судова практика:

Вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 30 квітня 2025 р., справа № 712/7204/24: громадянин надсилав фото з позиціями ЗСУ знайомому з РФ; суд кваліфікував дії за ч. 3 ст. 114-2 КК, а не як державну зраду, оскільки прямого контакту з представниками ворога не встановлено.

Вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 9 грудня 2022 р., справа № 712/10477/22: дії, які слідчі кваліфікували спочатку за ст. 111, суд перекваліфікував на ч. 3 ст. 114-2, зазначивши, що «сам факт пересилання відео з військовою технікою без зв’язку з ворогом не є державною зрадою».

Вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 12 вересня 2025 р., справа № 151/201/25): суд визнав, що передача фото техніки у Telegram-чаті без підтвердження контактів із представниками рф є складом злочину за ч. 3 ст. 114-2 КК.

Отже, межа між статтями 114-2, 111-1 та 111 КК проходить насамперед через суб’єктивний бік і характер зв’язку особи з ворогом. У разі відсутності доведеного контакту з представниками держави-агресора, дії кваліфікуються саме за 114-2 КК України.

6. Проблеми співвідношення складів злочинів, передбачених ст. 114-2 КК, з іншими складами кримінальних правопорушень

За змістом презентації, норма ст. 114-2 КК має широку межу перетину з низкою інших статей, що охороняють суміжні об’єкти — національну безпеку, інформаційну безпеку, порядок поводження з державною чи службовою інформацією.

Саме практика її застосування виявила тенденцію кваліфікації за сукупністю злочинів, особливо коли дії особи супроводжуються поширенням ворожої пропаганди, виправдовуванням агресії чи несанкціонованим доступом до відомостей.

На підставі узагальнення понад 300 вироків виявлено такі закономірності:

у 36 випадках ст. 114-2 КК застосовувалася разом із ст. 436-2 КК (виправдовування, заперечення агресії, прославлення агресора);
у 5 випадках — разом зі ст. 110 КК (посягання на територіальну цілісність);
у 2 випадках — із ст. 109 КК (заклики до насильницької зміни влади);
у 3 випадках — із ст. 368 КК (одержання неправомірної вигоди службовими особами при передачі військових даних);
також фіксувалися поодинокі поєднання зі статтями 111, 114, 114-1, 161, 258-3, 361-2 КК.

Суди наголошують, що при визначенні кваліфікації необхідно виходити з реального змісту діяння, а не з формального факту поширення інформації.

Якщо об’єктивно встановлено, що особа діяла з метою передати відомості представникам іноземної держави або мала доступ до державної таємниці, дії мають кваліфікуватися за ст. 111 або 114 КК, а не за 114-2.

Судова практика:

Вирок Комінтернівського районного суду м. Харкова від 16 січня 2025 р. у справі № 641/6289/24: дії обвинуваченого кваліфіковано за сукупністю ч. 3 ст. 114-2 і ч. 1 ст. 114 КК, оскільки він передавав інформацію про розташування підрозділів ЗСУ, що містила елементи державної таємниці.

Такі ситуації демонструють, що сукупність складів можлива лише тоді, коли поширення інформації супроводжується вчиненням іншого самостійного злочину, спрямованого на підрив обороноздатності або підтримку дій агресора.

У більшості ж випадків суди застосовують ст. 114-2 КК як єдину кваліфікацію, не поєднуючи її з іншими нормами, навіть якщо у висловлюваннях містяться елементи пропаганди чи критики державної політики. Це пояснюється тим, що законодавець сконструював статтю як спеціальну норму, яка охоплює будь-яке розповсюдження військово значущої інформації без санкції уповноважених органів.

У постанові ККС ВС від 22 липня 2024 р. у справі № 682/2254/22: «Стаття 114-2 КК є спеціальною нормою щодо злочинів проти державної безпеки у сфері обігу інформації військового значення. У разі відсутності інших ознак, дії особи мають кваліфікуватися лише за цією статтею».

7. Загальні тенденції та проблемні аспекти призначення покарань за вчинення злочинів, передбачених ст. 114-2 КК

За результатами дослідження понад 300 вироків (станом на 2025 рік) встановлено такі тенденції:

у 64 % випадків призначається реальне покарання у вигляді позбавлення волі;
у 36 % випадків суди застосовують звільнення від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75–76 КК;
у 51 % вироків призначено мінімальний строк покарання;
у 34 % — середній рівень покарання;
у 15 % — суди призначали покарання нижче мінімальної межі («менше меншого»), що є проявом гуманізації судової практики.

Судова практика:

Вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 30 квітня 2025 р. № 712/7204/24: 11 років позбавлення волі;
Вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 9 грудня 2022 р. № 712/10477/22: 12 років;
Вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 12 вересня 2025 р. № 151/201/25: 15 років позбавлення волі;
Вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 лютого 2024 р. № 489/2711/22: 5 років позбавлення волі з випробуванням;
Вирок Рівненського міського суду від 23 грудня 2024 р. № 569/11169/22: виправдувальний вирок.

Касаційний кримінальний суд у постанові від 25 червня 2025 р. № 487/2802/22 підкреслив, що суди мають виходити з реальної суспільної небезпечності діяння, а не лише з формального складу злочину.

У ряді рішень (зокрема, Черкаський апеляційний суд від 19 червня 2025 р. № 712/1218/24,) наголошується на неприпустимості визнання таких дій малозначними, навіть якщо наслідків не настало.

Таким чином, аналіз практики показує, що суди формують стримано-гуманістичний підхід, водночас демонструючи жорстку позицію щодо реальної суспільної небезпеки діянь, які можуть розкрити позиції або маршрути ЗСУ.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.

Related Posts: