Проблематика реального виконання судових рішень залишається однією з ключових у національній судовій практиці. Формальне отримання судового рішення без його фактичного виконання нівелює саму ідею права на судовий захист. У цьому контексті особливої уваги заслуговують справи, пов’язані із застосуванням заходів процесуального примусу у виконавчому провадженні. На цьому я наголошувала у всіх своїх поданнях до суду, робила акцент на відповідальності суду за виконання ухвалених ним рішень. Якщо судді мене не чули, скеровувала звернення головам судів із метою привернення уваги до важливості проблеми підвищення показника виконання судових рішень. Саме за це мене позбавили права на ведення діяльності приватного виконавця, звинувативши в тиску на суддів, дискредитації суддівського корпусу та інституту приватних виконавців.
Коментар колишньої приватної виконавиці Наталія Матвійчук у блозі на ЮП до постанови Одеського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року у справі № 514/880/23.
Боржник у добровільному порядку рішення суду не виконував, на виклики приватного виконавця не з’являвся, інформації про доходи та майно не надавав, доступ до житла для проведення виконавчих дій не забезпечив.
У зв’язку з цим приватний виконавець звернулася до суду з поданням про застосування до боржника примусового приводу. Ухвалою суду першої інстанції таке подання було задоволено.
Оскаржуючи ухвалу місцевого суду, боржник посилався, зокрема, на те, що:
- він нібито не був належним чином повідомлений про відкриття виконавчого провадження та виклики до виконавця;
- перебуває за межами України з 2022 року;
- приватний виконавець не довів факту його ухилення від виконання рішення.
Одеський апеляційний суд залишив апеляційну скаргу без задоволення.
По-перше, суд підтвердив, що приватний виконавець ужив усього комплексу передбачених законом заходів примусового виконання, а саме:
- відкрито виконавчі провадження та об’єднано їх у зведене;
- накладено арешт на кошти та майно боржника;
- здійснено перевірки щодо наявності у боржника майна, доходів, транспортних засобів;
- направлено боржнику постанови та виклики, які були отримані особисто, що підтверджено поштовими трек-номерами;
- складено акти про неявку боржника та недопуск до житла.
По-друге, апеляційний суд наголосив, що привід боржника є процесуальним заходом примусу, прямо передбаченим п. 14 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 438 ЦПК України.
Для його застосування мають бути доведені:
- належне повідомлення боржника;
- відсутність поважних причин неявки;
- ухилення від виконання рішення суду.
Окремо суд оцінив посилання боржника на його перебування за межами України. Колегія суддів зауважила, що навіть у разі перебування за кордоном боржник:
- зобов’язаний повідомити виконавця про зміну місця перебування (п. 3 ч. 5 ст. 19 Закону «Про виконавче провадження»);
- не звільняється від обов’язку сприяти виконанню судового рішення.
Неповідомлення виконавця про такі обставини суд розцінив як форму ухилення від виконання рішення.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.