Правосуддя у своїй найглибшій сутності є архітектурою балансу, де кожен елемент конструкції — від окремої норми закону до внутрішнього переконання судді — повинен працювати з точністю бездоганного механізму. Однак, коли ми звертаємо свій погляд на реалії кримінального процесу в Україні, особливо в чутливому контексті застосування запобіжних заходів, ми надто часто спостерігаємо не архітектурну досконалість, а хитку будівлю, зведену на фундаменті припущень, страхів та соціального тиску.
Про це зазначає адвокат Богдан Глядик, інформує ЮП.
Фундаментальне питання, яке сьогодні гостро стоїть перед вітчизняною юридичною спільнотою, полягає не стільки в суворості закону, скільки в стандартах доказування, які перетворюють абстрактну можливість ризику на юридичний факт, достатній для позбавлення людини найціннішого активу — свободи.
Подією, що змушує нас знову повернутися до глибокої, безкомпромісної ревізії цих стандартів, стало чергове «табличне» рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України. Цього разу це рішення у справі «Рідкодубський та інші проти України» від 22 січня 2026 року. Це рішення не є просто черговим актом міжнародного судочинства, який констатує статистичне порушення прав людини. Це, по суті, діагноз системній хворобі вітчизняного кримінального процесу — звичці підміняти докази припущеннями, а індивідуальний підхід — шаблонними, «гумовими» фразами, що кочують з ухвали в ухвалу роками.
Справа, яка об’єднала скарги кількох заявників, серед яких фігурує і колишній суддя Олексій Тандир, стала лакмусовим папірцем, що проявив (чи вкотре підтвердив) критичну вразливість нашої системи правосуддя: нездатність держави переконливо, фактологічно, а головне — індивідуально обґрунтувати необхідність тримання особи під вартою протягом тривалого часу.
У цьому рішенні Європейський суд без зайвих дипломатичних реверансів вказав на «абстрактність та гіпотетичність ризиків», які національні суди роками покладають в основу своїх ухвал, обираючи найсуворіший та одночасно винятковий запобіжний захід та продовжуючи тримання під вартою. Це формулювання є ключовим для розуміння сучасної проблематики. Воно мало б зруйнувати комфортну для сторони обвинувачення практику формального цитування статті 177 Кримінального процесуального кодексу України без жодної прив’язки до реальних, живих обставин життя підозрюваного, обвинуваченого. Рішення у справі «Рідкодубський та інші проти України» вимагає від нас чесності та повернення до витоків права: свобода є правилом, а її обмеження — винятком, який потребує ювелірного, майже математичного доказування.
Філософія та онтологія ризику
У центрі будь-якого клопотання про обрання запобіжного заходу, незалежно від його тяжкості, лежить поняття «ризику». Стаття 177 Кримінального процесуального кодексу України окреслює вичерпний перелік загроз належній процесуальній поведінці підозрюваного: спроба переховуватися від органів досудового розслідування та суду, знищити, сховати або спотворити речі чи документи, незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, перешкодити кримінальному провадженню іншим чином або вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити те, у якому підозрюється. Однак саме в тлумаченні правової природи цього ризику криється глибока прірва між обвинуваченням та захистом, між радянською спадщиною тотального репресивного контролю та європейською традицією поваги до прав людини.
Ризик у своєму первинному, онтологічному, розумінні — це ймовірність настання певної небажаної події в майбутньому. Але у суворому правовому полі кримінального процесу ця ймовірність не може бути простою фантазією слідчого, детектива, теоретичною можливістю чи «відчуттям» прокурора. Твердження «може втекти» і твердження «має намір та реальну можливість втекти» — це дві абсолютно різні правові категорії, які вимагають різного рівня доказування. Перша категорія — це гіпотеза, яка апріорі притаманна будь-якій людині, якій загрожує покарання і яка має фізичну здатність пересуватися. Друга категорія — це факт, який підлягає суворому доказуванню в суді. Фундаментальна проблема вітчизняної судової практики полягає в тому, що слідчі судді надто часто задовольняються першою категорією, автоматично переносячи тягар спростування цієї гіпотези на плечі сторони захисту, що є прямим порушенням принципу змагальності.
Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рідкодубський та інші проти України» піддає такий підхід критиці. Суд, аналізуючи матеріали справи, зазначає, що національні органи влади використовували припущення за відсутності будь-якої доказової бази при оцінці ризиків втечі або перешкоджання правосуддю.
Це повертає нас до необхідності переосмислення самого стандарту доказування. Чи достатньо прокурору просто заявити, що підозрюваний має дійсний закордонний паспорт, щоб стверджувати про наявність ризику втечі? Практика «Рідкодубський та інші…», яка продовжує логічну лінію, закладену в рішеннях, наприклад, «Ілійков проти Болгарії», «Бузаджи проти Молдови», дає чітку, однозначну негативну відповідь. Наявність паспорта — це нейтральний факт, атрибут сучасного життя. Ризиком він стає лише тоді, коли цей факт обростає конкретними доказами наміру: наявністю активів за кордоном, зафіксованими переговорами про виїзд, купівлею квитків, переказом коштів або іншими активними діями, що свідчать про підготовку до перетину кордону з метою уникнення відповідальності.
Відсутність такої конкретики перетворює ризик на абстракцію. Абстракція ж є найнебезпечнішим ворогом правосуддя, оскільки її неможливо спростувати логічними чи фактологічними методами. Як підозрюваний може довести, що він не буде впливати на свідків, якщо сторона обвинувачення не вказує, на яких саме свідків і яким саме чином він може вплинути? Саме тут криється пастка «процесуальної фікції», коли формально процедура дотримана, клопотання подане, ухвала винесена, але її сутність — реальна змагальність та перевірка фактів — повністю нівельована.
Вимога ЄСПЛ щодо наведення «конкретних фактів» та врахування «індивідуальних обставин» змушує нас переглянути саму філософію підозри. Підозра у вчиненні тяжкого злочину не є і не може бути, автоматичним доказом недобросовісної процесуальної поведінки особи в майбутньому. Людина може бути цілком обґрунтовано підозрюваною у вчиненні тяжкого корупційного чи насильницького злочину, але при цьому демонструвати бездоганну процесуальну дисципліну, з’являтися на всі виклики та співпрацювати зі слідством. Змішування тяжкості покарання з ймовірністю ризиків є тією системною помилкою, на яку вкотре вказав Страсбурзький суд і яку ми повинні виправити.
Анатомія рішення «Рідкодубський та інші проти України»
Справа «Рідкодубський та інші проти України» стала на цей час кульмінацією тривалої, багаторічної дискусії про якість судових рішень в Україні та дотримання прав людини на етапі досудового розслідування. Ця справа об’єднала шість заяв, кожна з яких стосувалася надмірної тривалості тримання під вартою та недоліків судового контролю за цим процесом.
Особливої уваги заслуговує епізод, що стосується Олексія Тандира, справа якого стала одним із центральних елементів цього рішення і яка, напевно, найбільше резонує в українському суспільстві.
Тримання під вартою заявника Тандира триває понад два роки та шість місяців (станом на момент розгляду справи ЄСПЛ, провадження ще триває), протягом яких національний суд неодноразово продовжував запобіжний захід. Європейський суд, розглянувши обставини справи, констатував порушення статті 5 параграфу 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виділивши кілька критичних, системних дефектів у рішеннях національного суду, які стосувалися цього заявника.
Першим і, можливо, найбільш показовим дефектом, на який вказав ЄСПЛ, є «крихкість та повторюваність аргументації». Судді, продовжуючи строк тримання під вартою раз за разом, часто вдаються до механічного, бездумного перенесення текстів з попередніх ухвал у нові рішення. Це створює ілюзію стабільності правової позиції, але насправді свідчить про повну відсутність аналізу динаміки ризиків.
Ризик — категорія динамічна, а не статична. Те, що було актуальним, гострим і вагомим у перші дні після затримання, через рік розслідування може втратити будь-яку вагу. Слідство за цей час зібрало докази, провело обшуки, допитало свідків, отримало висновки експертиз, отже, об’єктивні можливості підозрюваного перешкоджати цьому процесу суттєво зменшилися, а часто і зовсім зникли. Ігнорування цього факту, як зазначив ЄСПЛ, перетворює процедуру продовження варти на автоматичну пролонгацію, що є категорично неприпустимим у демократичному суспільстві.
Другим критичним моментом стало використання припущень замість доказів. Європейський суд звертає особливу увагу на те, що ризики втечі чи перешкоджання правосуддю обґрунтовуються гіпотетично, без посилання на конкретну, задокументовану поведінку заявника, яка б підтверджувала такі наміри.
Це важливий момент для сучасної практики. Він озброює сторону захисту додатковим (вже не першим) аргументом: якщо прокурор не надав свіжих, релевантних, здобутих саме за останній період доказів недобросовісної поведінки, саме лише посилання на тяжкість інкримінованого злочину або на попередній статус особи не може бути легітимною підставою для подальшої фізичної ізоляції людини від суспільства. Статус судді або будь-якої іншої публічної особи не створює автоматичної презумпції здатності впливати на свідків через рік після події злочину, якщо не доведено спроб такого впливу.
По-третє, ЄСПЛ вказав на невмотивовану відмову у застосуванні альтернативних запобіжних заходів. Суд послідовно наголошує, що тримання під вартою є винятковим, екстраординарним заходом. Національний суд зобов’язаний не просто формально згадати в ухвалі про можливість застави чи домашнього арешту, а й глибоко проаналізувати та переконливо пояснити, чому саме ці, м’якші заходи не здатні нівелювати наявні ризики. У рішенні від 22 січня 2026 року Суд вказує на «нездатність розглянути можливість застосування інших запобіжних заходів» як на самостійну підставу для констатації порушення Конвенції. Це свідчить про те, що українські суди часто діють за інерцією, обираючи найсуворіший захід як «найбезпечніший» та найкомфортніший для себе, а не як найбільш адекватний та пропорційний ситуації.
Еволюція стандартів доказування
Глибоке розуміння еволюції стандартів доказування є тим ключем, який дозволяє побудувати ефективну, непробивну стратегію захисту. Практика Європейського суду з прав людини чітко розмежовує стандарти доказування для різних етапів кримінального провадження, створюючи своєрідну ієрархію вимог до сторони обвинувачення.
На початковому етапі, в момент затримання та первинного обрання запобіжного заходу, достатньо наявності «обґрунтованої підозри». Це відносно низький поріг, який вимагає лише наявності фактів або інформації, що могли б переконати «об’єктивного спостерігача» в тому, що особа могла вчинити інкриміноване їй правопорушення. На цьому етапі держава має певний кредит довіри (який не є необмеженим), необхідний для швидкого реагування на злочин. Однак з плином часу цей кредит вичерпується, і стандарт доказування починає невблаганно трансформуватися.
Як було зазначено у справах «Ілійков проти Болгарії» (улюблена останнім часом справа сторони обвинувачення), «Харченко проти України» та згодом підтверджено у рішенні «Рідкодубський та інші проти України», після спливу певного часу (який у практиці ЄСПЛ може вимірюватися навіть кількома днями, як це було визначено у справі «Бузаджи проти Молдови») самої лише обґрунтованої підозри стає категорично недостатньо для виправдання позбавлення свободи.
Вступає в дію значно вищий стандарт — наявність «релевантних і достатніх підстав». Це означає, що держава в особі прокурора повинна надати суду додаткові, вагомі аргументи, які виправдовують продовження обмеження свободи конкретної особи. І ці аргументи мають бути не абстрактними, а конкретними, прив’язаними до поточної ситуації.
Ще вищим є стандарт доказування самої наявності ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. Якщо на початку розслідування ризик втечі може певною мірою презюмуватися на основі тяжкості можливого покарання (хоча і це твердження є дискусійним у світлі останньої прогресивної практики), то з часом ця презумпція зникає. Тягар доказування повністю, на всі сто відсотків лягає на плечі прокурора. Він повинен довести «поза розумним сумнівом» або принаймні з надзвичайно високим ступенем вірогідності, що ризик продовжує існувати тут і зараз.
У вітчизняній судовій практиці ми, на жаль, надто часто стикаємося з підміною цих понять. Прокурори та слідчі судді продовжують оперувати стандартом «обґрунтованої підозри» навіть через рік або півтора після початку досудового розслідування, ігноруючи імперативну вимогу надати «достатні підстави» для подальшого тримання під вартою. Рішення 2026 року у справі «Рідкодубський та інші проти України» є голосним нагадуванням про те, що такий підхід є грубим порушенням Конвенції. Суд чітко дав зрозуміти: що довше особа перебуває під вартою, то вимогливішим, суворішим та прискіпливішим повинен бути національний суд до якості та переконливості доказів, які надає сторона обвинувачення.
Особливу увагу в контексті цього рішення слід приділити поняттю «особливої старанності», на яку вказує ЄСПЛ, посилаючись на прецедент «Харченко проти України» та «Ілійков проти Болгарії». Влада зобов’язана організувати процес таким чином, щоб мінімізувати час перебування особи під вартою. Будь-яка затримка, будь-яке невиправдане зволікання з проведенням експертиз, неявка прокурорів у засідання, відкладення розгляду через організаційні причини — усе це трактується на користь підозрюваного і може, а часто і повинно бути самостійною підставою для звільнення з-під варти. У справі Тандира, як і в інших справах, об’єднаних у рішенні «Рідкодубський та інші…», Суд звернув увагу на те, що тривалість провадження не була виправдана об’єктивною складністю справи, а була наслідком неефективної організації процесу з боку держави.
Психологія суддівського розсуду та тиск «соціального запиту»
Аналізуючи глибинні причини системних проблем із застосуванням запобіжних заходів, неможливо оминути увагою тонкий психологічний аспект суддівського прийняття рішень. Український суддя, особливо той, що розглядає гучні, резонансні справи, перебуває під колосальним, часто невидимим, але відчутним тиском. Цей тиск формується не лише агресивною позицією прокуратури, а й так званим соціальним запитом. Суспільство, часто підігріте гучними медійними заголовками та популістськими заявами політиків, вимагає миттєвої справедливості, яку воно помилково ототожнює з негайним ув’язненням будь-кого, на кого впала тінь підозри.
У цій викривленій парадигмі тримання під вартою стає для судді «безпечним вибором». Логіка тут проста і цинічна: якщо відпустити підозрюваного під домашній арешт або заставу, а він втече або, не дай Боже, скоїть новий злочин, кар’єра судді може опинитися під реальною загрозою, він стане об’єктом атаки в пресі, а його доброчесність буде публічно поставлена під сумнів дисциплінарними органами та активістами.
Якщо ж залишити людину за ґратами, ризики для судді є мінімальними, навіть якщо згодом, через декілька років, ЄСПЛ визнає це рішення порушенням прав людини (як це сталося у справі «Рідкодубський та інші…»), це станеться в далекому майбутньому і навряд матиме персональні негативні наслідки для служителя Феміди.
Ця «презумпція страху» призводить до того, що виняток (тримання під вартою) фактично став правилом. Судді психологічно простіше переписати ризики з клопотання прокурора, ніж взяти на себе персональну відповідальність і вмотивовано звільнити людину, навіть якщо докази ризиків є об’єктивно слабкими або відсутніми. Саме тут рішення «Рідкодубський та інші проти України» має зіграти роль потужного запобіжника. Воно (поряд з низкою інших) дає суддям легітимну, підкріплену авторитетом міжнародної інституції підставу для відмови у задоволенні необґрунтованих клопотань сторони обвинувачення. Суддя, який у своїй ухвалі посилається на це рішення, захищає себе не лише від скасування ухвали в апеляційній інстанції, а й від звинувачень у заангажованості. Він діє у суворій відповідності до європейських стандартів, які є невід’ємною частиною національного законодавства України.
Однак, для реальної зміни цієї вкоріненої психології потрібна не лише нова судова практика, а й фундаментальна зміна правової культури. Адвокати, прокурори та, насамперед, судді повинні усвідомити, що тримання під вартою до вироку — це екстраординарний, винятковий захід втручання у права людини. Його застосування повинно бути настільки ж рідкісним і виваженим, як складне хірургічне втручання, і настільки ж ретельно, скрупульозно обґрунтованим. «Соціальний запит» на помсту ніколи не може і не повинен підміняти собою законність та справедливість.
Правова визначеність як фундамент довіри
Проблема стандартів доказування виходить далеко за межі суто технічних аспектів кримінального процесу. Вона стосується самої сутності правової держави — незаангажованої довіри громадян до інституцій. Коли людина бачить, що суд ухвалює рішення про її ув’язнення на підставі припущень, здогадок та копіювання текстів прокурора, вона втрачає довіру до системи. Вона починає відчувати себе жертвою державного свавілля, об’єктом репресій, а не повноправним суб’єктом права.
Поняття «правова визначеність» є наріжним каменем верховенства права. Людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Якщо закон каже, що тримання під вартою є винятком, а судова практика робить його правилом, виникає небезпечна правова невизначеність. Якщо закон встановлює чіткі межі застави, а суд їх ігнорує, посилаючись на «виключні обставини», які нічим не обґрунтовані, закон перестає діяти, і його місце займає волюнтаризм.
Справа «Рідкодубський та інші проти України» є потужним сигналом про те, що міжнародна спільнота бачить цю глибоку кризу довіри. Ігнорування стандартів доказування — це шлях до ізоляції національної правової системи, до її деградації. Відновлення довіри можливе лише через важкий, але необхідний шлях повернення до принципів чесного, змагального процесу, де юридичні аргументи важать більше, ніж посади, а фактичні докази — більше, ніж прокурорські припущення.
Це вимагає від нас, як від єдиної правничої спільноти, певної інтелектуальної та громадянської мужності. Мужності визнати, що система потребує кардинальних змін. Мужності відстоювати непопулярні, але єдино правильні правові позиції. Мужності вимагати від суду не просто формального рішення, а справжнього Правосуддя з великої літери.
Повернення до суті права
Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Рідкодубський та інші проти України» не створило нових норм права у вакуумі. Воно лише вчергове нагадало про ті прості істини, які держава дозволили собі забути у шаленій гонитві за показниками ефективності та задоволенням суспільного запиту на швидке покарання. Воно нагадало, що презумпція невинуватості — це не порожня декларація на папері, а фундаментальний керівний принцип поводження з людиною до вироку суду.
Основний урок цієї справи — абсолютна неможливість підміни індивідуального аналізу шаблонними фразами. Абстрактність ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, повинна бути раз і назавжди подолана конкретикою фактів у кожному окремому провадженні. Стандарт доказування має еволюціонувати разом із перебігом розслідування: від первинної обґрунтованої підозри до вагомих, переконливих підстав, які стають щораз більш вимогливими з кожним днем тримання особи під вартою.
Для адвокатів це рішення відкриває нові горизонти та можливості для захисту клієнтів. Воно дає в руки потужний інструментарій для боротьби з процесуальною рутиною та автоматизмом. Для суддів — це унікальний шанс відновити справжню незалежність, спираючись на європейські стандарти як на надійний щит від зовнішнього та внутрішнього тиску. Для суспільства — це надія на те, що правосуддя в Україні може бути не каральним механізмом, а справжнім інститутом відновлення справедливості та захисту людської гідності.
Шлях від «абстракції» до стандартів «Рідкодубського та інших…» — це складний шлях від радянської спадщини до європейської правової традиції. І хоча цей шлях є тернистим і вимагає постійних інтелектуальних зусиль, він є єдиним можливим напрямком розвитку для країни, яка прагне ствердитися як держава верховенства права. Ми, як практики, несемо персональну відповідальність за те, щоб цей прецедент не залишився красивим текстом на папері, а став реальною, живою практикою в кожній залі судових засідань нашої держави. Тільки через скрупульозну, щоденну, майстерну роботу над підвищенням стандартів доказування ми зможемо забезпечити ту надійність правового захисту, якої так потребують наші клієнти і наше суспільство.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.