21 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати
Касаційного цивільного суду розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України у Львівській області, Управління Державної казначейської служби України у м. Червонограді Львівської області, прокуратури Львівської області, Головного управління Національної поліції у Львівській області про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
Суд установив, що кримінальне провадження про обвинувачення ОСОБА_1
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 125 КК України, закрито з нереабілітуючих підстав, а вироком місцевого суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_1 виправдано в частині обвинувачення у зґвалтуванні ОСОБА_4 у зв’язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 152 КК України.
Суд першої інстанції задовольнив позов ОСОБА_1, стягнув з Державної
казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду, вважаючи доведеним факт спричинення позивачеві внаслідок протиправних дій органів досудового розслідування та прокуратури такої шкоди, оскільки ОСОБА_1 протягом 63 місяців перебував під слідством та був виправданий судом.
Апеляційний суд скасував рішення місцевого суду, відмовив у задоволенні позову.
Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду та залишив у силі рішення
місцевого суду з огляду на таке.
У справі, що переглядалася, встановлено, що кримінальне переслідування стосовно позивача тривало 5 років 3 місяці 10 днів.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Суд правильно встановив, що спірні правовідносини між сторонами виникли з підстав неправомірних дій органів досудового слідства та прокуратури шляхом
незаконного порушення кримінальної справи щодо позивача, тримання його під
вартою, тривале перебування під слідством і судом та притягнення до кримінальної відповідальності.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того,
що ОСОБА_1 під час досудового розслідування шляхом самообмови перешкоджав з’ясуванню істини, даючи завідомо неправдиві показання, і не має права на відшкодування шкоди.
Верховний Суд зауважив, що під час розгляду та дослідження цього питання суд
повинен ураховувати причини, які спонукали особу до самообмови. Самообмова,
яка стала наслідком застосування до особи насильства, погроз чи інших незаконних заходів, не перешкоджає відшкодуванню шкоди. При цьому факт насильства, погроз та інших незаконних заходів має бути встановлений слідчими органами, прокурором чи судом.
Тобто самообмова, яка виключає відшкодування шкоди, має бути добровільною,
завідомо неправдивою, мати на меті перешкодити з’ясуванню істини та бути
зафіксованою в матеріалах справи.
Верховний Суд звернув увагу на те, що під час розгляду спірних правовідносин
необхідно надавати оцінку тому, чи була самообмова добровільною. Установивши добровільність такої самообмови, суд має оцінити виконання слідством свого обов`язку щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи, оскільки визнання обвинуваченим своєї вини не має переваги порівняно з іншими доказами, воно може бути покладено в основу вироку лише при підтвердженні сукупністю інших доказів у справі.
Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, не врахував, що належні і допустимі докази того, що він як підозрюваний,
обвинувачений чи підсудний надавав завідомо неправдиві показання з метою
переконати органи попереднього слідства і суд у тому, що саме ним здійснено злочин, який він у дійсності не вчиняв, та що такими діями він перешкоджав з’ясуванню істини у справі, не зафіксовані у матеріалах справи. Крім того, у виправдальному вироку суду ОСОБА_1 виправдано у скоєнні кримінального правопорушення у зв’язку з відсутністю в його діяннях складу кримінального правопорушення.
Водночас суд першої інстанції, встановивши, що позивач перебував під слідством та судом 63 місяці, виходячи з принципу співмірності, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі No 459/928/19 (провадження No 61-2091св21) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/98432922