Щодо можливості здійснення оплати судового збору особою, яка не є стороною у справі

22 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4274/22 (ЄДРСРУ № 117176662) досліджував питання щодо можливості здійснення оплати судового збору особою, яка не є стороною у справі.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України).

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України «Про судовий збір».

Судовий збір – збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (частина 1 статті Закону України «Про судовий збір»).

Згідно із статтею 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору – громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи – підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі, у тому числі з використанням електронного платіжного засобу або за допомогою платіжних пристроїв, в тому числі з використанням платіжних систем через мережу Інтернет у режимі реального часу (частина 1 статті 6 Закону України «Про судовий збір»).

Частинами 1, 2 статті 9 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 9901/144/20 визнано помилковим висновок суду першої інстанції про неможливість прийняття як доказу про сплату судового збору за подання позовної заяви платіжного доручення лише у зв`язку із зазначенням у ньому платником іншої особи, а не позивача, без урахування всього змісту цього документа, зокрема, вказівки на призначення відповідного платежу (об`єкта справляння судового збору). У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визначальним є факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 4 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється “право на суд”, яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати “вирішення” спору судом (рішення у справі “Кутіч проти Хорватії” від 1 березня 2002 ).

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має “застосовуватися на практиці і бути ефективним” (рішення у справі “Белле проти Франції” від 4 грудня 1995 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі “Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії” від 28 жовтня 1998 року).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. У зв`язку із цим суд повинен перевірити, щоб платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, що додаються до позовної заяви (заяви, скарги), містили відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір.

Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 09.01.2024 у справі № 910/13098/22 (ЄДРСРУ № 116203655).

ВИСНОВОК

Отже, повернення без розгляду позовної заяви/апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише в тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, але ухилилася від виконання вимог, вказаних в ухвалі.

Матеріал підготовлено адвокатом Євгеном Морозовим.

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.