Закон про банкрутство є частиною цивільного/господарського законодавства, що не виключає можливості застосування до правовідносин, які регулює цей спеціальний Закон (у цьому випадку стаття 20), норм ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Установлення у статті 20 Закону про банкрутство спеціальних наслідків визнання правочинів недійсними та спростування майнових дій боржника не перешкоджає застосуванню приписів статті 388 ЦК України.
Можливість звернення до суду в порядку статті 388 ЦК України належить ліквідатору банкрута відповідно до приписів статті 41 Закону про банкрутство.Застосувати приписи статті 388 ЦК України як наслідки визнання правочинів недійсними та спростування майнових дій в порядку статті 20 Закону про банкрутство можна за умови:
- наявності (доведеності) обставин, які вказують на неможливість (неефективність) застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 20 Закону про банкрутство (відсутність майна, коштів у кредитора, наявність інших обставин);
- вибуття спірного майна з володіння боржника (банкрута у справі) поза його волею;
- доведеності обставин, які дають підстави для застосування в межах справи про банкрутство (як наслідок застосування приписів статті 20 Закону про банкрутство) положень статті 388 ЦК України;
- наявності доведеного статусу власника спірного майна;
- якщо такий спосіб захисту буде визнаний судом найбільш ефективним у конкретному випадку за наявності відповідних доказів у справі.
Детальніше з текстом постанови КГС ВС від 20.02.2020 у справі No 922/719/16 можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/88211046