Щодо застосування односторонньої реституції у разі недійсності правочину: відступ ВП ВС

ВП ВС відступила від власного правового висновку щодо застосування односторонньої реституції у разі недійсності правочину, визначивши, що якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

Визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати правочин у суді як такий, що суперечить інтересам держави на підставі статті 228 ЦК України, може тільки субєкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного субєкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу Приватного підприємства «Фірма «ДАН» (далі – Підприємство) на рішення Господарського суду Рівненської області від 26 квітня 2022 року та постанову Північно-західного
апеляційного господарського суду від 25 серпня 2022 року у справі за позовом
Невірківського ліцею Великомежиріцької сільської ради (далі – Ліцей) до Підприємства про визнання недійсним договору та стягнення 199 850,40 грн, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

За змістом статуту Ліцей є комунальним закладом, правонаступником майна, прав, обов`язків та трудових відносин Невірківського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад» Корецької районної ради Рівненської області (далі – Школа).

21 грудня 2019 року Школа (замовник) та Підприємство (постачальник) уклали Договір, за змістом якого постачальник зобов`язується забезпечити постачання замовнику мережевого обладнання загальною вартістю 199 850,40 грн, а замовник прийняти і оплатити товар на умовах Договору.

За видатковою накладною від 24 грудня 2019 року Підприємство поставило Школі мережеве обладнання на загальну суму 199 850,40 грн, а платіжним дорученням від 26 грудня 2019 року Школа перерахувала Підприємству грошові кошти в повному обсязі.

За зверненням слідчого СУ ГУНП в Рівненській області було проведено судові експертизи. За висновками експерта від 15 квітня 2020 року та від 27 травня 2020 року вартість мережевого обладнання була завищена в понад 200 разів.

При цьому директор Школи взяв бюджетне зобов`язання за Договором на оплату мережевого обладнання без погодження з Генеральним державним замовником Національної програми інформатизації.

Звертаючись з позовом, Ліцей вказував, що Підприємство не могло не знати про реальну вартість товару за Договором, а тому з метою отримання надприбутку
навмисно ввело Ліцей в оману. Оскільки товар за Договором був придбаний за державні кошти, зазначений правочин суперечить інтересам держави і суспільства, у зв`язку із чим має бути визнаний недійсним, а сплачені за ним кошти стягнуті з Підприємства.

Суди попередніх інстанцій задовольнили позов та вказали, що Договір не відповідає положенням статей 203 та 228 ЦК України, адже вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за наявності у Підприємства
відповідного умислу.

ПОЗИЦІЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Першим реченням частини третьої статті 228 ЦК України передбачено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Ураховуючи, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах, а також, беручи до уваги, що «інтереси держави» є специфічним оціночним поняттям та можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами інших учасників суспільних відносин, зокрема, комунальних підприємств, установ, які розпоряджаються бюджетними коштами, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що визначати, в чому полягає чи може полягати порушення інтересів держави та оспорювати на цій підставі правочин у суді може тільки субєкт, наділений у спірних правовідносинах владними повноваженнями (незалежно від наявності статусу юридичної особи), або прокурор, який у встановленому порядку, виконуючи субсидіарну роль, може представляти державу в судовому провадженні замість відповідного компетентного субєкта, який усупереч вимогам закону не здійснює захист інтересів держави або робить це неналежно.

Суди встановили, що за статутом Ліцей є комунальним закладом, знаходиться у власності Великомежиріцької сільської ради та є правонаступником майна, прав та обов`язків Школи, а джерелом фінансування за Договором були кошти субвенції з державного бюджету.

Тобто Ліцей не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень.

Те, що Позивач є стороною за Договором, джерелом фінансування за яким були кошти субвенції з державного бюджету, також не свідчить про наявність у Ліцею відповідних владних повноважень, оскільки у відносинах щодо розрахунків з постачальником за договором комунальний заклад, який є розпорядником бюджетних коштів, виступає не як субєкт владних повноважень, а як сторона у зобовязальних правовідносинах.

Беручи до уваги викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає неправильними висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним Договору відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України з огляду на недодержання вимог щодо відповідності умов цього
правочину інтересам держави, оскільки Ліцей не є особою, яка наділена
повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.

Водночас Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суди визнали недійсним Договір також з підстав невідповідності його, зокрема статті 203 ЦК України. Підприємство не обґрунтувало підстав для перегляду та скасування рішень судів попередніх інстанцій в цій частині.

Разом із цим наявні підстави для зміни оскаржених судових рішень у частині застосування наслідків недійсності Договору.

Загальні правила щодо правових наслідків недійсності правочинів сформульовані в статті 216 ЦК України, в частині першій якої вказано, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя цієї ж статті).

При цьому ЦК України не повязує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобовязані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.

Водночас у справі № 923/196/20 замість передбаченої статтею 216 ЦК України двосторонньої реституції, тобто приведення обох сторін у попередній стан, Велика Палата Верховного Суду зобов`язала лише відповідача повернути спірні земельні ділянки до комунальної власності, обґрунтувавши своє рішення тим, що про це просив позивач, а вимогу про повернення коштів, сплачених за спірним договором купівлі-продажу позивачеві, відповідач не заявив. При цьому Велика Палата Верховного Суду вказала, що приписи статей 216 і 228 ЦК України забезпечують справедливий баланс між інтересами позивача та відповідача, який вимогу про повернення сплачених коштів не заявив (див. пункт 72 та останнє речення пункту 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20).

Велика Палата Верховного Суду підтверджує правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66-70 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, зокрема, про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обовязком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину, однак вважає, що підхід до застосування наслідків недійсності правочину (стаття 216 ЦК України), сформульований у пунктах 72 та 81.2 згаданої постанови, потребує узгодження з наведеним вище висновком про двосторонню реституцію як юридичний обовязок сторін недійсного правочину, виходячи з такого.

Позовні вимоги, з якими звертався позивач у справі № 923/196/20, були спрямовані на визнання недійсним спірного правочину та застосування наслідків недійсності.

У такій категорії справ суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути
передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 ЦК України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину.

Також підхід, сформульований Великою Палатою Верховного Суду в пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, створює низку
серйозних процесуальних проблем, оскільки відповідач у такій категорії справ, щоб домогтися двосторонньої реституції, має заявляти зустрічний позов або звертатись з окремим позовом.

Розгляд вимоги відповідача в наступному окремому позові також невиправдано поставить його у становище, коли він вже зобовязаний за судовим рішенням повернути майно, однак позивач у первинній справі, хоч і має в силу закону обовязок так само здійснити повернення одержаного ним за правочином, однак такий обов`язок не забезпечений примусом держави і може бути не виконаний без окремого судового рішення.

Для узгодження викладених раніше висновків з механізмом двосторонньої реституції в цілому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від своїх висновків, викладених у пунктах 72 та 81.2 постанови від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, та виходити з буквального тлумачення змісту статті 216 ЦК України, яке дає підстави для висновку про те, що, якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє,
застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

Наведене спростовує неправильні висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для застосування двосторонньої реституції, зроблені з посиланням на те, що в межах цього спору не пред`являлися вимоги щодо
стягнення з Ліцею обладнання, одержаного ним за Договором.

Оскільки суди встановили обставини виконання сторонами Договору та не встановлювали обставини, які б унеможливлювали двосторонню реституцію, а сторони про них не стверджували, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що, задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним Договору та стягнення з Підприємства на користь Ліцею 199 850,40 грн, сплачених за платіжним дорученням, суди також мали повернути від Ліцею на користь Підприємства майно, передане за видатковою накладною від 24 грудня 2019 року. Тобто застосувати двосторонню реституцію як необхідний наслідок визнання недійсним Договору та задоволення реституційної вимоги Ліцею.

Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 18 вересня 2024 року у справі №918/1043/21 можна ознайомитись за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/121753942

Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.