Священник побив свідків Єгови: ZAGUBNYA AND TABACHKOVA v. Ukraine

Обставини справи

20 квітня 2009 року заявниці – представниці спільноти Свідків Єгови – у межах своєї релігійної діяльності здійснювали обхід будинків у селі Нові Млини Чернігівської області. За словами заявниць, православний священник Л. приїхав і почав на них кричати. Він просив не поширювати вчення Свідків Єгови в селі. Священник також вдарив їх дерев’яною палицею. Того самого дня судово-медичним експертом було зафіксовано кілька гематом на тілах заявниць. Вони звернулися до міліції,указуючи, що напад відбувся на релігійному ґрунті.

Наступного дня священник у міліції визнав, що побив заявниць палицею під час суперечки. Міліція вказала, що дії священника мотивовані особистою неприязню, а не релігійними мотивами та що заподіяні тілесні ушкодження не спричинили тривалого розладу здоров’я.

У період із липня 2009 року по травень 2011 року прокуратура неодноразово скасовувала рішення міліції про відмову у відкритті кримінальної справи за статтею 161 Кримінального кодексу(порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками), на яку вказували заявники. У травні 2011 року дії священника було кваліфікованояк хуліганство.

У липні 2011 року заявниці знову звернулися до міліції,указавши, що 4жовтня 2009 року священник побив іншу групу Свідків Єгови. Священник знову визнав свої дії ,зазначивши, що заявниці поширювали свої вірування в селі.

У вересні 2012 року міліція закрила кримінальну справу у зв’язку з відсутністю складу злочину (хуліганства) у діях священника. Міліція вказала на особисту вмотивованість його дій до заявниць, що кваліфікується за статтею 125 Кримінального кодексу й підлягає розгляду в порядку приватного обвинувачення.

Суди всіх інстанцій підтримали це рішення.

Оцінка Суду

Стаття 3 Конвенції вимагає проведення органами влади офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження з боку приватних осіб.Таке розслідування, у принципі,має бути здатним установити обставини справи, ідентифікації та покарання відповідальних осіб. Таке розслідування має бути проведено незалежно, оперативно та в розумні строки. Потерпілій особі має бути забезпечена ефективна участь (див. O’Keeffe v. Ireland[ВП ], no.35810/09, § 172, 28січня 2014 року) (пункт 47 рішення).

Так само, як і щодо нападів з мотивів расизму, під час розслідування випадків насильства органи влади зобов’язані вживати всі розумні заходи з викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення того, чи зіграла в них будь-яку роль ненависть із релігійних мотивів чи упередження. ЄСПЛ визнав, що доказ так ого мотиву на практиці може бути ускладненим. Зобов’язання держави з розслідування можливого релігійного підґрунтя насильницьких дій вимагає докладати максимальних зусиль і не є абсолютним; органи влади мають робити вседоцільне за обставин справи (див. Milanović v. Serbia, no. 44614/07, § 96, 14 грудня2010року ) (пункт 48 рішення).

Обов’язок органів влади в розслідуванні наявності можливого зв’язку між дискримінаційними проявами та будь-яким насильством є аспектом їхнього процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції, проте такий обов’язок може випливати з їхніх зобов’язань за статтею 14 Конвенції. Беручи до уваги взаємозв’язок статті 14 Конвенції та матеріальних положень, питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися лише в межах одного з двох положень (при цьому окремих зауваг щодо іншого питання не виникає) або можуть вимагати розгляду за обома статтями Конвенції. Це має вирішуватись у кожній справі на основі фактів та залежно від характеру наведених тверджень (див.Bekos and Koutropoulos v. Greece, no.15250/02, § 70, ECHR 2005-XIII (витяги)) (пункт 49 рішення).

ЄСПЛ зауважив, що будь-яких перешкод у порушенні кримінального провадження заявницями проти Л. у формі приватного обвинувачення за заподіяння легких тілесних ушкоджень не було.До того ж заявниці мали юридичне представництво, яке потенційно могло становити зобов’язання держави за статтею 3 Конвенції за таких обставин (див., до прикладу,Abdu, процит.вище , §51,та протиставте Leja v. Latvia, no.71072/01, §§ 58 та 59, 14 червня2011року , та Volodina v. Russia, no.41261/17, § 82, 9 липня2019року ) (пункт 51 рішення).

Однак заявниці наполягали на продовженні розслідування різних правопорушень, стверджувано вчинених Л. (чи дискримінація,чи хуліганство), що на їхню думку могло б повніше враховувати релігійні мотиви Л. У своїх заявах до Суду заявниці приділили значну увагу цьому питанню (пункт 52 рішення).

Тому ЄСПЛ визнав, що за таких обставин скарги заявниць мали розглядатися лише за статтею 14 Конвенції разом зі статтею 3 Конвенції (пункт 53 рішення).

Не викликає серйозного сумніву той факт, що священник Л. був проти діяльності Свідків Єгови в селі, де проживали його прихожани. У цьому сенсі його дії зумовлено релігійними мотивами. Єдине питання полягає в тому, чи був спосіб розгляду національними органами влади цих дій та допущених мотивів за національним законодавством порушенням своїх обов’язків за Конвенцією(пункт 54 рішення).

Нагадуючи пріоритет органів влади у тлумаченні та застосуванні національного законодавства,ЄСПЛ зауважив, що будь-які їхні рішення в цій сфері мають ґрунтуватися на міркуваннях, вільних від релігійних упереджень,і відповідати ролі держави як нейтрального та безстороннього організатора здійснення різних віросповідань (див. İzzettin Doğanand Others v. Turkey[ВП ], no .62649/10, §107, 26 квітня2016року ) разом із зобов’язанням забезпечувати вільне здійснення релігійної свободи у відносинах між приватними особами (див. Begheluri v. Georgia, no.28490/02, § 160, 7жовтня2014року ) (пункт 56 рішення).

Національні органи влади не надали відповідних причин для своїх рішень, зокрема виключивши застосування двох статей кримінального закону,за якими заявниці бажали обвинуватити Л. у вчиненні дискримінації та хуліганства (пункт 57 рішення).

Щодо першого правопорушення, то в процесі всього провадження заявниці наполягали, що напад на них мав кваліфікуватися як правопорушення з дискримінаційних мотивів за статтею 161 Кримінального кодексу. Цей аргумент не був безпідставним та вимагав відповіді. Однак жоден національний орган влади ніколи не надавав будь-яких переконливих причин для відхилення цього аргументу заявниць і висновку про незастосовність цього положення (пункт 58 рішення).

ЄСПЛ не вбачив жодних підстав для сумніву в кінцевому висновку органів влади, що дії Л. не могли кваліфікуватись як хуліганство, оскільки це правопорушення в національному законодавстві було визначено як дії, мотивовані виключно неповагою до суспільних правил. Л. сам підтвердив, що його дії мотивовано супротивом діяльності Свідків Єгови. Уся інформація, на основі якої було прийнято рішення у вересні 2012 року, уже була в розпорядженні органів влади у квітні 2009 року. Тому низка рішень органів влади щодо відмови порушити провадження та скасування цих рішень призвели лише до невиправданої затримки провадження (пункт 60 рішення).

У підсумку на час прийняття органами влади рішення у вересні 2012року (після спливу трьох років та чотирьох місяців після інциденту) жодне з положень, за яким заявниці бажали пред’явити обвинувачення Л. (дискримінація чи хуліганство), не могло бути застосованиму зв’язку зі спливом строків давності за відповідними статтями Кримінального кодексу(пункт 61 рішення).

Заявниці могли від початку ініціювати кримінальне провадження проти Л. у порядку приватного обвинувачення за правопорушення, яке,на думку органів влади ,вчинив Л., – заподіяння тілесних ушкоджень невеликої тяжкості. Імовірно,заявниці могли б у суді в будь-якому такому провадженні висловити прохання взяти до уваги релігійний мотив інциденту як обставину, що обтяжує покарання Л. Проте затримка з боку органів влади фактично позбавила заявниць навіть цього можливого засобу правового захисту. Заявницям не можна дорікнути за те, що вони не ініціювали справу в порядку приватного обвинувачення,поки органи влади все ще серйозно розглядали питання того, чи вчинив Л. більш тяжке правопорушення (пункт 62 рішення).

ЄСПЛ підсумував, що, не обґрунтувавши своїх рішень у непред’явленні Л. обвинувачення у вчиненні більш тяжкого правопорушення та затримуючи провадження, органи влади не виконали свого обов’язку з викриття будь-якого релігійного мотиву в його діях.

Висновок

Порушення статті 14 Конвенції(заборона дискримінації)разом зі статтею 3 Конвенції(заборона дискримінації).

Рішення в цій справі ухвалене Комітетом 12 листопада 2020 року та є остаточним.