Ухилення ВП ВС від виконання своїх основних повноважень щодо забезпечення єдності судової практики є неприпустимим: Окрема думка судді ВП ВС Пророка

Окрема думка

судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В. В.

справа № 209/2032/14-ц (провадження № 14-145 цс 21)

22 вересня 2021 року

м. Київ

Велика Палата Верхового Суду ухвалою від 22 вересня 2021 року повернула колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу за позовом Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про виселення із зняттям з реєстрації для розгляду касаційної скарги Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 17 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 квітня 2021 року.

Водночас з рішенням Великої Палати Верхового Суду не можу погодитися з огляду на таке.

1.        Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 28 липня 2021 року передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину четверту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) та пункт 7 Перехідних положень ЦПК України, оскільки колегія суддів вважала за необхідне відступити (шляхом уточнення) від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України.

2.        Зокрема, колегія суддів обґрунтовуючи підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначила, що Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зробив правовий висновок щодо застосування частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) та частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК Української РСР) (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин),  відповідно до змісту яких після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

3.        Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР (зі змінами, внесеними Законом України від 22 вересня 2011 року  № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг») громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

4.        Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

5.        Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

6.        За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

7.        Подібну правову позицію висловлено у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, а також підтримано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц.

8.        У постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, зокрема, зазначено, що частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

9.        Гарантії, передбачені частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, спрямовані на захист прав споживачів кредитних послуг, на те, щоб особа, яка отримала кредит та передала в іпотеку наявне у її власності житлове приміщення, не стала безхатченком в результаті звернення стягнення на предмет іпотеки.

10.   Колегія суддів вказала, що у справі, що розглядається, іпотекодержатель на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 15 травня 2012 року у справі № 409/3482/12 реалізовує право звернення стягнення на предмет іпотеки, якою є спірна квартира, що належить ОСОБА_2 на праві власності і право користування якою має ОСОБА_1 .

11.   Вказане право банк не має можливості реалізувати у найсприятливіший для себе спосіб, оскільки у квартирі зареєстрована та проживає відповідачка, яка відмовляється виселятися з неї.

12.   Матеріали справи містять копію інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, в якій міститься інформація про належність відповідачці ОСОБА_1 на праві власності житлової нерухомості: однокімнатної квартири у АДРЕСА_1 , житлового будинку у АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 56-58), при цьому відповідачка проживає у спірній квартирі, обмежуючи право іпотекодержателя реалізувати своє право на продаж предмета іпотеки з метою погашення заборгованості.

13.   Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказала, що недостатність засобів для захисту прав кредиторів може бути причиною збільшення ризиків банківського сектору, що, у свою чергу, може негативно позначатися на забезпеченні системної стабільності потреб економіки, умовах подальшого кредитування фізичних та юридичних осіб (встановлення більш високих процентних ставок, визначення більш вимогливих забезпечувальних умов у договорах) та перспективах відновлення динамічних темпів економічного розвитку суспільства.

14.   Усталена практика Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду засвідчує, що вирішення питання про виселення особи з житла у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями статті 109 ЖК Української РСР.

15.   При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц звернуто увагу на те, що статтю 109 ЖК Української РСР у 2011 році викладено саме в такій редакції з урахуванням економічної та соціальної ситуації в державі з метою захисту суспільних інтересів, зокрема незахищених верств населення, які в силу об`єктивних обставин мають ризики втратити право користування житлом.

16.   На думку колегії суддів, є підстави для висновку, що гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на громадян, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні.

17.   За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкта житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла, оскільки ця особа в результаті виселення не стає безхатченком або особою, яка потребуватиме поліпшення житлових умов, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом (вона забезпечена житлом).

18.   При вирішенні цього спору доцільно приділити увагу оцінці того, чи не є суперечливою та недобросовісною поведінка особи, яка при зверненні іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки через невиконання боржником своїх зобов`язань відмовляється звільняти квартиру, якою користується, маючи у власності декілька інших об`єктів житлової нерухомості.

19.   Таким чином, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду наявні підстави для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року, провадження № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц з метою дотримання балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин, шляхом уточнення цих висновків щодо непоширення гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, на осіб, які підлягають виселенню з предмета іпотеки, придбаного не за рахунок кредитних коштів, і які мають у власності інший (інші) об`єкт житлової нерухомості, яким вони мають право безперешкодно користуватись, та вказівки про те, що  у випадку наявності у особи, яка підлягає виселенню з іпотечного майна, у власності декількох об`єктів житлової нерухомості суд у судовому рішенні зазначає житлові приміщення, в яких особа має право і можливість проживати після виселення з іпотечного житла.

20.   Повертаючи справу для розгляду колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду, обґрунтувала свою позицію, зокрема, тим, що частиною четвертою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

21.   Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

22.   Згідно з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду як постійно діючий колегіальний орган Верховного Суду забезпечує, зокрема, у визначених законом випадках здійснення перегляду судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

23.   Щоб гарантувати юридичну визначеність Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.

24.   Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Такі підстави необхідності відступу мають бути належним чином мотивовані не лише в постанові Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення спору по суті, а й в ухвалі відповідного касаційного суду у складі Верховного Суду про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

25.   Разом з тим відступ від висновків, викладених в раніше ухвалених постановах Верховного Суду України чи Верховного Суду, є відходом, відмовою від правових позицій, які містяться в них, тоді як конкретизація означає надання чому-небудь конкретного вираження, визначення точно, предметно, тобто конкретизувати правовий висновок означає викласти попередній висновок більш детально, більш точно його висловити.

26.   При цьому пункт 7 Перехідних положень ЦПК України та частина четверта статті 403 ЦПК не містить такої підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, як необхідність конкретизації правового висновку Верховного Суду України чи Великої Палати Верховного Суду.

27.   Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду протягом 2018-2019 років двічі передавав справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Верховного Суду України щодо застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР, і Велика Палата Верховного Суду, проаналізувавши вказані норми права, не вбачала підстав для відступу від висновків Верховного Суду України у подібних правовідносинах.

28.   Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказала, що матеріали справи містять інформацію про належність відповідачці ОСОБА_1 на праві власності житлової нерухомості, у зв`язку із чим вбачала підстави для відступу від вказаних висновків шляхом їх уточнення та зазначення вказівки на непоширення гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК Української РСР, на осіб, які підлягають виселенню з предмета іпотеки, придбаного не за рахунок кредитних коштів, і які мають у власності інший (інші) об`єкт житлової нерухомості, яким вони мають право безперешкодно користуватись, та зазначення вказівки про те, що  у випадку наявності у особи, яка підлягає виселенню з іпотечного майна, у власності декількох об`єктів житлової нерухомості суд у судовому рішенні зазначає житлові приміщення, в яких особа має право і можливість проживати після виселення з іпотечного житла.

29.   Колегія суддів не просить відступити від висновків Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду з  посиланням на неправильне застосування норми права, на неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість таких висновків чи на зміну правового регулювання, а просить конкретизувати ці висновки з посиланням на конкретні фактичні обставини справи, якими є наявність у відповідача на праві власності іншого жилого приміщення.

30.   Разом з тим конкретизація висновків можлива лише за умови подібності правовідносин, яка визначається тотожністю суб`єктного складу учасників, змісту таких відносин, предмета, підстав позову, матеріально-правового регулювання.

31.   Крім того необхідність конкретизації правового висновку не є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки не передбачена у ЦПК України. Отже, за таких підстав передачі Велика Палата Верховного Суду не може вважатися «належним» судом.

32.   Наведене свідчить про те, що обставини цієї справи відмінні від обставин справ, у яких зроблено висновки про застосування положень статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК Української РСР до правовідносин з виселення осіб з житлової нерухомості, яка є предметом іпотеки, що придбана не за рахунок кредитних коштів.

33.   Великою Палатою Верховного Суду не вирішувалося питання про виселення осіб, які не передавали житло в іпотеку, з житлової нерухомості, яка є предметом іпотеки,  що придбана не за рахунок кредитних коштів, за наявності у осіб, які підлягають виселенню, іншого (інших) об`єкта житлової нерухомості, та належить їм на праві власності.

34.   За таких обставин Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що підстави для передачі цієї справи на її розгляд за частиною четвертою статті 403 ЦПК України та пунктом 7 Перехідних положень ЦПК України є необґрунтованими, оскільки висновки Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду, від яких колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду просить відступити (конкретизувати), зроблені не у подібних правовідносинах, з іншими фактичними обставинами справ.

35.   Водночас, відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

36.   Верховний Суд забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (пункт 6 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

37.   За приписами статті 45 цього ж Закону Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду яка у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

38.   Частина четверта статті 403 ЦПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

39.   Також підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII “Перехідні положення” ЦПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

40.   Крім того, частина четверта статті 10 ЦПК України визначає, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

41.   ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, § 31-32 та «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява «№ 20372/11, § 65).

42.   Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).

43.   Разом із тим, Конституційний суд України у своєму рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 наголосив на тому, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

44.   Реальне існування правової визначеності зумовлює довіру суспільства до діяльності держави, до судової системи, належне ставлення до права та закону. Відсутність правової визначеності, навпаки, спричиняє порушення прав, свобод та законних інтересів осіб, руйнує основи правової системи, а практика Верховного Суду, як найвищої національної судової інстанції та органу на який покладено відповідальність за формування сталої судової практики, є особливо показовою щодо дотримання правової визначеності.

45.   Отже, Велика Палата Верховного Суду вирішує, головним чином, справи, в яких під загрозу може бути поставлене однакове застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, а також для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

46.   Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду передав справу № 209/2032/14-ц на розгляд Великої Палати Верховного Суду саме з підстав необхідності відступу від правових висновків викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року, провадження № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, оскільки на думку колегії суддів, є підстави для висновку, що гарантія надання іншого постійного житлового приміщення поширюється на громадян, для яких житло, з якого вони підлягають виселенню у зв`язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки, є єдиним об`єктом житлової нерухомості, що перебуває у їхній власності або користуванні. За наявності в особи у власності іншого (інших) об`єкту житлової нерухомості, яким вона має право безперешкодно користуватись, така особа може підлягати виселенню з іпотечного житла, оскільки ця особа в результаті виселення не стає безхатченком або особою, яка потребуватиме поліпшення житлових умов, у неї відсутня потреба у забезпеченні житлом (вона забезпечена житлом).

47.   Задля дотримання балансу прав та інтересів сторін при вирішенні спору у справі № 209/2032/14-ц колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за доцільне приділити увагу оцінці того чи не є суперечливою та недобросовісною поведінка особи, яка при зверненні іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки через невиконання боржником своїх зобов`язань, відмовляється звільняти квартиру, якою користується, маючи у власності декілька інших об`єктів житлової нерухомості

48.   Таким чином Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду не наділений повноваженнями самостійно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України та Великої Палати не передаючи таку справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

49.   Варто також зауважити, що частиною п`ятою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

50.   Тож ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів», ні ЦПК України не наділяє Велику Палату Верховного Суду повноваженнями роз`яснювати порядок застосування власних висновків та вирішувати питання про наявність чи відсутність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України, під час вирішення питання про прийняття справи для продовження розгляду, відповідні питання повинні вирішуватися під час розгляду справи по суті.

51.   Також не можу погодитися і з висновком Великої Палати Верховного Суду, що подібність правовідносин визначається тотожністю суб`єктного складу учасників, змісту таких відносин, предмета, підстав позову, матеріально-правового регулювання, оскільки в український мові прикметники «подібний» і «аналогійний», хоча і синонімами, проте не є тотожними за своїм змістом і значенням.

52.   Вважаю, що термін «подібні правовідносини» може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними. Отже, предмет спору, підстави позову та фактичні обставини у справах, можуть різнитися або бути ідентичними.

53.   Запропоноване ж тлумачення Великої Палати Верховного Суду звужує значення прикметника «подібний» до значень «тотожний», «ідентичний».

54.   Враховуючи вищевикладене та з огляду на доводи колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважаю, що Велика Палата Верховного Суду помилково дійшла висновку про необхідність повернення справи № 209/2032/14-ц колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, а ухилення Великої Палати Верховного Суду від виконання своїх основних повноважень щодо забезпечення єдності судової практики шляхом розгляду справ, які Верховним Судом у складі касаційного суду передані їй на розгляд з підстав необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду України є неприпустимим.

Належним процесуальним рішенням Великої Палати Верховного Суду було б постановлення ухвали про прийняття та призначення цієї справи до розгляду та у разі, якщо немає необхідності у відступі від висновків щодо застосування норм права висловлених раніше Великою Палатою Верховного Суду та чи Верховним Судом України, наголосити на цьому саме у постанові Великої Палати Верховного Суду, прийнятій за результатами розгляду справи по суті.

Суддя                                                                                                                  В. В. Пророк

Окрема думка складена 12 листопада 2021 року.