Звертаючись до суду із заявою про видачу обмежувального припису, заявник вважав, що дії заінтересованої особи підпадають під визначення домашнього насильства, а саме: умисне вчинення діянь психологічного характеру, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання, або між колишнім подружжям, спрямованим на обмеження волевиявлення особи, позбавлення передбачених законом прав, що спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе, внаслідок чого завдана чи могла бути завдана шкода психічному здоров’ю потерпілого, оскільки колишня дружина нехтує рівністю прав та обов’язків дитини щодо обох батьків та обмежує право дитинина спілкування з батьком.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що неможливість заявника побачитися з донькою 24 вересня 2016 року не є підставою для задоволення заяви. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення домашнього насильства заінтересованою особою. У цьому випадку заявником фактично спорюються дії матері дитини про вчинення нею перешкод у спілкуванні з дитиною, що не є підставою для застосування обмежувального припису.
У частині третій статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», на яку посилається заявнику своїй заяві, вказано, що рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 цього Закону оцінка ризиків – це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.
Суди першої та апеляційної інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів встановили, що заінтересована особа у жодному разі не є кривдником щодо своєї малолітньої дитини, жодного насильства у будь-якій формі вона не мала наміру вчиняти та не створює ризиків для шкоди її здоров’ю.
Встановивши, що суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні заяви завід сутністю доказів, що малолітня донька є особою, яка зазнала домашнього насильства у формі психологічного тиску зі сторони матері чи загрози вчинення такого психологічного тиску, Верховний Суд залишив заяву без задоволення, а рішення – без змін.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 14 січня 2019 року у справі No 539/132/18 (касаційне провадження No 22098св18) можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79412144