Кримінальна відповідальність свідка за відмову від давання показань під час провадження досудового слідства (ч. 1 ст. 385 КК) виключається за умови, що свідок скористався імунітетом від самовикриття.
Ухвалення місцевим судом рішення про наявність імунітету від самовикриття свідка, яка здійснювала господарську діяльність в аптеці та відмовилася давати показання про трудову діяльність і функціональні обов’язки провізора цієї аптеки, яка підозрювалася в порушенні встановленого порядку відпуску наркотичних засобів за відсутності в покупця відповідного рецепта на купівлю, та постановлення виправдувального вироку свідчать про істотне порушення вимог кримінального процесуального законодавства з огляду на те, що ці відомості не могли спричинити негативних наслідків для свідка, а стосувалися виключно її господарської діяльності.
Обставини справи: органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувалася в тому, що вона, перебуваючи у службовому кабінеті, під час її
допиту як свідка слідчим СВ відділу поліції у межах кримінального провадження за фактом порушення встановленого порядку відпуску наркотичних засобів
провізором аптеки ОСОБА_3, яке полягало у відпуску комбінованого нарковмісного рецептурного лікарського засобу «Кодтерпін-ІС» за відсутності у покупця відповідного рецепта на купівлю, без поважних причин категорично відмовилася від дачі показань з приводу трудової діяльності ОСОБА_3 на посаді провізора аптеки No 1, а також її функціональних обов’язків, тим самим не виконала свого обов’язку дати правдиві показання про відомі їй обставини, хоча не мала будь-яких поважних причин для відмови свідчити, про що у протоколі допиту свідка зроблені відповідні записи, а саме: «відмовляється давати відповіді на вказані запитання», під час здійснення процесуальної дії.
Позиції судів першої та апеляційної інстанцій: місцевий суд визнав ОСОБА_1 невинуватою та виправдав у зв’язку з відсутністю в її діях складу кримінального
правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 385 КК.
Апеляційний суд залишив без зміни цей вирок.
Позиція ККС: скасовано ухвалу апеляційного суду та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтування позиції ККС: колегія суддів ККС вважає, що під час перегляду
матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_1 апеляційний суд у цій частині допустив порушення вимог кримінального процесуального закону (ст. 370, п. 2 ч. 1 ст. 419 КПК), які відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК є істотними, оскільки могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, у зв’язку з чим касаційна скарга прокурора з указаних підстав підлягає задоволенню.
Як убачається зі змісту вироку, суд першої інстанції дійшов висновку про
виправдання ОСОБА_1, яка обвинувачувалася у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 385 КК (відмова свідка від давання показань під час провадження досудового слідства), у зв’язку з відсутністю в її діях складу
кримінального правопорушення, а також через порушенням такої засади
кримінального провадження, як законність, під час здійснення досудового
розслідування у кримінальному провадженні.
Суд першої інстанції дійшов такого висновку, врахувавши показання обвинуваченої ОСОБА_1, яка в судовому засіданні вказала, що повідомлення відомостей щодо трудової діяльності ОСОБА_3 могли спричинити для неї негативні наслідки, а також погодившись з аргументами сторони захисту про те, що свідок скористалася імунітетом від самовикриття, закріпленим як у національному, так і міжнародному законодавстві, і зазначив у вироку, що зміст протоколу допиту підтверджує, що питання слідчого зводилися до підприємницької діяльності свідка, а тому остання правомірно відмовилася давати показання стосовно себе.
Так, місцевий суд, ухвалюючи вирок, зробив висновок, що зміст протоколу допиту (питання, поставлені слідчим) підтверджує справжню мету допиту
– збирання доказів проти свідка для можливого ініціювання щодо неї іншого
кримінального провадження (тобто використання показань свідка як основного
джерела обвинувальних доказів проти неї самої).
Диспозиція ч. 1 ст. 385 КК встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених на них обов’язків у суді, ВРП, КСУ або під час провадження досудового розслідування, здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою комісією чи спеціальною тимчасовою слідчою комісією ВРУ.
Відповідно до ч. 2 цієї статті не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім ’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Ст. 63 Конституції України визначено, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
У п. 3 ч. 1 ст. 66 КПК визначено, що свідок має право відмовитися давати
показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім’ї, що можуть стати
підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні ним, близькими родичами чи членами його сім’ї кримінального правопорушення, а також показання щодо
відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 цього Кодексу не підлягають
розголошенню.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор подав
апеляційну скаргу, в якій, не погоджуючись із виправданням ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 385 КК, просив скасувати вирок і постановити новий обвинувальний вирок, зазначивши, що вирок місцевого суду не відповідає вимогам закону у зв ’язку з невідповідністю висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження.
За наслідками апеляційного розгляду суд визнав апеляційну скаргу прокурора
безпідставною та залишив без зміни виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що, враховуючи в сукупності всі
досліджені обставини справи, суд першої інстанції обґрунтовано визнав ОСОБА_1 невинною у пред’явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 385 КК і виправдав у зв ’язку з відсутністю в її діях складу вказаного кримінального правопорушення, крім того, погодився з висновками місцевого суду, що під час судового розгляду стороною обвинувачення не наведено достатньо доказів винуватості вчинення ОСОБА_1 злочину поза розумним сумнівом.
Як зазначено в ч. 2 ст. 419 КПК, у разі залишення апеляційної скарги без задоволення в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені підстави, з яких апеляцію визнано необґрунтованою. На виконання цієї вимоги в ухвалі слід проаналізувати, зіставивши з наявними у справі та додатково поданими матеріалами, всі наведені в апеляційній скарзі доводи і обґрунтувати кожен із них.
До того ж суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження
судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов’язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції).
Наводячи в апеляційній скарзі конкретні доводи на обґрунтування заявлених
вимог, прокурор, поміж іншого, зазначав, що отримані під час допиту свідка ОСОБА_1 відомості не могли, на його переконання, спричинити негативних наслідків для неї як фізичної особи-підприємця, оскільки питання, поставлені слідчим, були спрямовані на отримання відомостей щодо трудової діяльності ОСОБА_3, а не відомостей, що стосуються господарської діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, і, незважаючи на відсутність негативних наслідків для свідка ОСОБА_1, які могли настати в разі повідомлення відомостей з приводу трудової діяльності ОСОБА_3, суд безпідставно дійшов переконання, що свідок користувалася правом на імунітет свідка.
Втім у цій частині апеляційний суд належним чином не мотивував рішення та не навів обґрунтувань про те, яким чином ненадання ОСОБА_1 інформації у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_3 (а саме щодо її трудової діяльності, обсягу посадових обов’язків) та надання відповідей на питання: чи зрозуміло їй, що вона викликана для дачі показань у кримінальному провадженні, яке розпочато за фактом порушення встановлених правил відпуску наркотичних засобів, в якому повідомлено про підозру ОСОБА_3; чи знайома вона із ОСОБА_3, якщо так, то скільки часу; чи працювала у неї як найманий працівник ОСОБА_3, якщо так, то ким (на якій посаді перебувала), в який період часу та де саме; чи працювала ОСОБА_3 у аптеці, у якій вона (ОСОБА_1) здійснювала господарську діяльність; що входило у функціональні обов’язки ОСОБА_3, коли вона працювала у неї, як найманий працівник; чи може вона надати документи, а саме копію наказу про призначення на посаду ОСОБА_3 чи копію трудового договору, який був укладений між ними, може стосуватися особисто ОСОБА_1 та бути підставою для її підозри чи обвинувачення або позбавлення ліцензії при тому, що ОСОБА_3 не є родичкою останньої, ліцензії не була позбавлена, а оформлення саме трудових відносин і обсяг посадових обов’язків регулюється відповідними нормами закону, в порушенні яких ОСОБА_1 не підозрювалася і не обвинувачувалася.
Також суд апеляційної інстанції, погоджуючись із висновками суду першої інстанції, не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги прокурора про те, що ОСОБА_1 не змогла зазначити конкретної статті закону, який би передбачав позбавлення її ліцензії за дії працівників.
Детальніше з текстом постанови ВС від 26.05.2022 у справі No 607/12163/20 (провадження No 51-5758км21) можна ознайомитися за посиланням – https://reestr.court.gov.ua/Review/104539560