Заявник звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису, посилаючись на те, що заінтересована особа вчиняє домашнє насильство стосовно неї, жорстоко поводиться з дітьми, не забезпечує їх матеріально, переслідує та погрожує фізичною розправою, створює умови,які негативно впливають на емоційний та психологічний стан дітей. У зв’язку з цим заявник просила суд видати обмежувальний припис, спрямований на забезпечення безпеки постраждалих осіб, строком на шість місяців, яким визначити наступні заходи тимчасового обмеження прав особи, яка вчинила домашнє насильство, та покладення на неї обов’язків.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вважав, що вимоги заявника не підтверджені доказами у справі. Крім то го, між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання, порядку та способу спілкування з дітьми та їх виховання, оскільки заявник разом з малолітніми дітьми виїхала з постійного місця їх проживання та перешкоджає батькові у спілкуванні з ними. Беззаперечних доказів на підтвердження вчинення домашнього насильства у роз умінні Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» заявником до суду не надала, а тому підстави вважати, що наявні ризики настання тяжких наслідків для заявника та малолітніх дітей у зв’язку з відмовою суду у видачі обмежувального припису відсутні.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій.
Базовим нормативно-правовим актом, яким регулюються спірні правовідносини, є Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». Цей Закон визначає організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства.
Згідно з частиною третьою статті 26 цього Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.
Виходячи зі змісту вказаних норм, суди під час розгляду такої заяви мають надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів дітей і батьків, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження одного із батьків у реалізації своїх прав стосовно дітей у разі без підставності та недоведеності вимог заяви іншого з батьків.
Під час розгляду питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.
Судами першої та апеляційної інстанцій не встановлено випадків домашнього насильства відносно заявника та малолітніх дітей, а також ризиків настання насильства у майбутньому. Натомість судами встановлено наявність між батьками спору про визначення місця проживання дітей та порядку участі у їх вихованні, що не може розцінюватись як насильство в сім’ї.
Зважаючи на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дослідили зібрані у справі докази, надали їм належну оцінку, ухвалили рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд залишив заяву без задоволення, а рішення – без змін.
Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі No 756/2072/18 (касаційне провадження No 61-19328св18) ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78267811