Вимога про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, слідства, прокуратури й суду, розмір якої перевищує мінімально встановлений законом, може бути подана в будь-якій формі з дотриманням ст. 175 ЦПК

Позивачем у цих справах повинна бути потерпіла особа, а відповідачем – держава в особі відповідного органу

8 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу за заявою ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 17 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 березня 2021 року, і прийняла постанову, в якій зазначила таке.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Постановою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня 2010 року ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності,
передбаченої частиною першою статті 185-3 КУпАП.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 27 серпня 2010 року у справі апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанови Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 липня та від 03 серпня 2010 року скасовано. Провадження у справі про адміністративне правопорушення за частиною першою статті 185-3 КУпАП відносно ОСОБА_1
закрито у зв’язку з недоведеністю його вини в скоєнні адміністративного
правопорушення.

Протягом багатьох років він неодноразово звертався до суду з різними вимогами про відшкодування моральної шкоди у зв’язку із незаконним
позбавленням його свободи. Суди задовольняли такі позовні вимоги.

Позивач вважає, що вказаними судовими рішеннями стягнено моральну шкоду, завдану лише окремим та другорядними порушеннями при здійсненні незаконного арешту, проте основна моральна шкода, якої було завдано ОСОБА_1, оцінюється заявником у загальному розмірі 1 500 000,00 грн та полягає у порушенні його прав при арешті та його відбуванні, приниженні честі, гідності та ділової репутації, необхідності докладання зусиль для налагодження
звичного життя, погіршенні здоров’я тощо.

Ухвалою судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 05 листопада 2020 року заяву ОСОБА_1 залишено без руху у зв’язку з недотриманням заявником вимог статей 175, 177 ЦПК України, а саме: не зазначено іншу сторону у справі, заява не містила підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову до цього ж відповідача. Ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 17 грудня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 визнано неподаною та повернуто позивачу.

Апеляційний суд, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, виходив з того, що Закон України від 01 грудня 1994 року No 266/94-ВР «Про порядок
відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі – Закон No 266/94-ВР) не містить вимог
щодо процесуальної форми документа, з яким особа має звернутися до суду за захистом свого порушеного права, а тому така вимога може розглядатись у порядку позовного провадження, особа повинна звернутися до суду з позовною
заявою, а суд позбавлений можливості на власний розсуд визначати відповідача
у справі.

ОЦІНКА СУДУ

Законом No 266/94-ВР та наказом No 6/5/3/41 окремо визначено порядок розгляду звернень про відшкодування моральної шкоди. Так, стаття 13 зазначеного Закону визначає питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно із частиною першою статті 12 зазначеного закону. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах,
установлених цивільним законодавством. При цьому цей Закон не передбачає
розгляду вимог про відшкодування моральної шкоди іншими органами, зазначеними у цьому Законі, крім суду.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги
розумності і справедливості.

Крім того, Законом No 266/94-ВР також установлено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду
завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (частини четверта та п’ята статті 4 цього Закону).

Разом з тим Законом No 266/94-ВР встановлено мінімальні гарантії держави на відшкодування моральної шкоди, оскільки зазначено, що відшкодування
моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться
виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Відшкодування моральної
шкоди відповідно до частини першої статті 4 Закону No 266/94-ВР провадиться за рахунок державного бюджету.

Крім того, наказ No 6/5/3/41 містить також положення щодо строків розгляду
таких звернень, форми постанови уповноваженого на розгляд цього звернення
органу, форми доказів, необхідних для підтвердження шкоди, строків та порядку
оскарження прийнятих постанов тощо.

Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що заява про відшкодування моральної шкоди розглядається тільки судом з урахуванням фактичних обставин щодо наявності моральної шкоди в межах, встановлених
саме цивільним законодавством, з дослідженням доказів, у тому числі висновків
експертизи. Такі процесуальні дії суду притаманні змагальному процесу, яким є за чинними на цей час процесуальними кодексами саме позовне провадження.

Слід при цьому звернути увагу на те, що стаття 136 ЦПК УРСР 1963 року «Прийняття заяви», яка діяла на час прийняття Закону No 266/94-ВР та час
прийняття наказу No 6/5/3/41, зазначала, що суддя одноособово вирішує питання про прийняття заяви у цивільній справі, суддя відмовляє в прийнятті заяви. Одночасно стаття 137 ЦПК УРСР 1963 року визначала форму позовної заяви, відносно якої суддя мав право здійснити дії, зазначені у статті 136 цього Кодексу.

Лише у ЦПК України 2004 року, як і в наступних редакціях цього Кодексу, у параграфі 1 глави 1 розділу 3 розмежовуються поняття «заява у позовному провадженні» та «позовна заява».

За таких обставин термін «заява» при зверненні потерпілої особи до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди у сенсі Закону No 266/94-ВР та наказу No 6/5/3/41 слід розуміти як вимогу про відшкодування шкоди, і такі
справи слід розглядати за правилами позовного провадження. При цьому не має значення назва такої вимоги, якщо з її змісту вбачаються усі складові елементи відповідно до вимог статті 175 ЦПК України. При цьому позивачем у цих справах повинна бути потерпіла особа, а відповідачем – держава в особі відповідного органу.

У полі правового аналізу в цій справі постають такі правові проблеми: чи може розглядатися судом заява про відшкодування моральної шкоди, завданої
незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність,
органів досудового розслідування, прокуратури і суду, за відсутності оформленої
відповідно до вимог статті 175 ЦПК України позовної заяви, що підлягає розгляду в позовному провадженні; чи існує між сторонами цих правовідносин спір про право.

Відповідно до частини шостої статті 294 ЦПК України якщо під час розгляду
справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

У цьому сенсі звертає на себе увагу положення частини третьої статті 13 Закону No 266/94-ВР, за змістом якої відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше
одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Визначення мінімального розміру моральної шкоди свідчить про неможливість
спору щодо її розміру, якщо потерпілою особою заявлено позовну заяву (заява)
про відшкодування моральної шкоди саме в такому розмірі, а відтак і неможливість оцінки будь-яких доказів, що впливають на її розмір.

Відповідно до положень статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній
особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Передбачене статтею 4 Закону No 266/94-ВР відшкодування моральної шкоди провадиться в разі, коли незаконні дії органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових
зусиль для організації свого життя.

Відтак моральна шкода у цих правовідносинах у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України та статтею 4 Закону No 266/94-ВР, відшкодовується особі, щодо якої допущено передбачені статтею 1 цього Закону дії без встановлення вини органу, що відповідає за відшкодування такої шкоди. Факт спричинення моральної шкоди, як і її розмір, що перевищує мінімально встановлений законом,
підлягають встановленню та доведенню при розгляді відповідної вимоги, поданої у будь-якій формі з дотриманням необхідних, передбачених статтею 175 ЦПК України елементів у позовному провадженні.

У справі, що була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним арештом, у розмірі 1 500 000,00 грн. Вказаний розмір не є мінімальним розміром відшкодування моральної шкоди, що встановлений
законом, а значно більший від гарантованого державою мінімального розміру
відшкодування моральної шкоди, який повинен визначити суд у будь-якому
випадку. У зв’язку із зазначеним, із врахуванням позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної вище, такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження, де позивачем є сама потерпіла особа, відповідачем має бути держава в особі відповідного органу.

З огляду на зазначене суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі
правильно вважали, що у контексті цієї справи та своєї заяви ОСОБА_1 мав
звернутися до суду з вимогою саме в порядку позовного провадження з дотриманням вимог, передбачених положеннями статей 175, 177 ЦПК України, а тому оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Доводи касаційної скарги про те, що Закон No 266/94-ВР дозволяє звернутися до суду саме із заявою про відшкодування моральної шкоди без зазначення відповідача, а не лише з позовною заявою, є безпідставними, оскільки, як
зазначалося вище, у цьому випадку заявник просить про відшкодування
моральної шкоди в більшому розмірі, ніж визначений частиною третьою статті 13 цього Закону, що вимагає доведення визначеного ним розміру на підставі
наданих ним доказів. При цьому орган державної влади, що представляє державу у цих правовідносинах, у свою чергу має право на спростування цього розміру.

Детальніше з текстом постанови ВП ВС від 8 лютого 2022 року у справі No 201/10234/20 можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104076189
.