Інколи достатньо одного офіційного повідомлення, аби оголити проблему, про яку всі здогадувалися, але мовчали. Новина на сайті Вищої ради правосуддя про те, що «українська делегація презентувала у Брюсселі та Страсбурзі бачення стійкості судової влади», — саме з таких.
На перший погляд — звичайна новина про міжнародні контакти судової влади. Однак проблема починається там, де закінчується реальність і починається її політична інтерпретація. Адже якщо придивитися уважно, з’ясовується: делегація не була державною, поїздка не мала офіційного мандату, звіт не є документом жодного органу влади. Це громадська активність, оплачена грантовою структурою, але подана публічно як офіційне державне представництво.
І саме тут виникає правовий вимір — не просто журналістська дискусія, а питання про межі повноважень, кордони репрезентації держави і юридичну відповідальність за введення в оману щодо статусу суб’єктів публічної влади.
У державному праві термін «делегація» — не поетичний образ, а категорія, що має ознаки. Делегація формується рішенням органу, має склад, повноваження, мету поїздки і офіційний мандат. Вона представляє державу або інституцію, а не приватні чи колективні інтереси. Тому коли група представників громадських організацій, профінансована донорською інституцією, їде презентувати «тіньовий звіт», — це не має нічого спільного з делегацією України. Це — громадський візит, у якому не існує державного інтересу, визначеного уповноваженим органом, і не існує владного мандата.
Якщо ж державний орган називає таку групу «українською делегацією», він фактично підписується під твердженням, що ці люди представляють державу. Це може виглядати як дрібниця, але в юридичній площині — це:
– або службова недбалість (через некоректне використання понятійного апарату),
– або перевищення повноважень (якщо подано громадську поїздку як офіційно санкціоновану),
– або формування неправдивої інформації щодо статусу учасників поїздки.
І все це — не теоретичні конструкції. Це правова дійсність, у якій державні органи зобов’язані діяти точно, а не приблизно.
Окрема правова площина — питання участі у поїздці члена Вищої ради правосуддя.Член ВРП — не блогер, не активіст, не так званий експерт громадської організації. Це посадова особа конституційного органу, що має жорсткі рамки повноважень, визначених законом та статтею 131 Конституції України. Він не може «вписуватися» в будь-які сторонні ініціативи, особливо у ті, що фінансуються приватними або донорськими структурами.
Участь члена ВРП у громадській поїздці, яка подається як офіційна, створює одразу кілька юридичних ризиків:
1. Ризик конфлікту інтересів (ст. 28 Закону «Про запобігання корупції»)
Якщо посадова особа бере участь у заході, профінансованому іноземною структурою, без чіткої процедури погодження та без прозорості джерел фінансування, це створює підстави для сумніву в незалежності її рішень.
2. Ризик неправомірного одержання вигоди (ст. 1 Закону «Про запобігання корупції»)
Оплата поїздки іноземною грантовою організацією може бути розцінена як «послуга, що має вартість» — тобто вигода. Для суддів і членів ВРП це особливо чутливо.
3. Ризик підміни статусу посадової особи
Участь у презентації «тіньового звіту» робить посадовця частиною громадської кампанії. А статус члена ВРП несумісний із участю у політичних чи приватних впливових ініціативах, що формують міжнародну думку про інституцію, яку він покликаний представляти офіційно.
4. Ризик порушення принципу незалежності судової влади (ст. 48 Закону «Про судоустрій»)
Участь у грантових подорожах та тіньових презентаціях не є частиною службових повноважень.
Є ще один аспект, який часто недооцінюють — питання меж репрезентації держави за кордоном. Це не суто дипломатичне питання. Будь-який державний орган, що робить заяви, які можуть бути трактовані як «позиція України», має діяти строго в межах повноважень.
А тепер погляньмо знову на повідомлення ВРП. Коли воно називає громадську ініціативу «українською делегацією», державний орган створює враження, що ці люди представляли Україну, їхній документ — державна позиція, їхні тези — елемент офіційного діалогу з ЄС. Але жодного з цих трьох пунктів у реальності немає.
Це юридично неточне, з погляду публічного управління — неприйнятне, а з погляду незалежності судової влади — небезпечне змішання ролей.
У публічному праві існує поняття «введення в оману щодо статусу суб’єкта публічної влади». Воно не завжди тягне кримінальні наслідки, але майже завжди створює ризики адміністративної відповідальності та дисциплінарних претензій, коли посадовець задіяний у такому змішанні статусів.Зокрема, потенційні правові наслідки можуть включати:
- – службову відповідальність за поширення недостовірної інформації на офіційному ресурсі (якщо фраза «українська делегація» не відповідає фактам);
- – дисциплінарну відповідальність посадовця, який узяв участь у заході без чіткої правової підстави;
- – перевірку НАЗК щодо отримання вигоди від третьої сторони;
- – перевірку правомірності участі посадовця в діяльності, що не пов’язана зі службовими повноваженнями.
Це не означає, що хтось уже порушив закон. Але це означає, що правові ризики є, і вони реальні.
І зрештою — питання не лише в праві. Питання — у довірі. Коли державні структури починають називати грантові ініціативи «українськими делегаціями», вони де-факто втрачають монополію на свою офіційну позицію. І втрачають неюридичну складову своєї легітимності — перед країною, перед професією, перед міжнародними партнерами.
Громадська діяльність має право на існування. Вона може бути корисною, може бути критичною, може бути гострою. Але громадська діяльність не має права називатися державним голосом.
І якщо ми цього не зупинимо, дуже скоро виявиться, що замість держави за кордон їздять не ті, кого обирає Конституція, а ті, кого фінансує черговий грантовий донор.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.