Ця справа стосується звільнення судді Конституційного Суду України, як стверджується з порушенням статей 6, 8 і 18 Конвенції.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Заявник 1952 року народження та, за останньою наявною інформацією, проживає в Києві. Заявника представляла покійна пані О.Й. Льошенко, адвокат, яка практикувала у Києві. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
24 лютого 2014 року Верховна Рада України звільнила заявника з посади “за порушення присяги судді” у зв’язку з його участю у винесенні Конституційним Судом рішення від 30 вересня 2010 року тією ж постановою, що й щодо заявників у справі “Овчаренко та Колос проти України” (№ 27276/15 та 33692/15, §§ 5-20, 12 січня 2023 р.).
17 грудня 2017 року ВАСУ визнав протиправною постанову Верховної Ради від 24 лютого 2014 року щодо звільнення заявника. У своєму рішенні ВАСУ послався на міжнародні та національні правові принципи щодо незалежності судової влади та дійшов висновку, що ці принципи не були дотримані парламентом. Він посилався, зокрема, на положення Закону про Конституційний суд, яке визначає, що судді не можуть бути притягнуті до відповідальності за результати свого голосування (див. згадане вище рішення у справі «Овчаренко та Колос», § 41). Він також встановив, що парламент не дотримався процедури звільнення судді Конституційного суду, і не було жодних ознак того, що будь-яка індивідуальна відповідальність заявника була встановлена.
Верховний суд України визнав, що Конституційний суд діяв за межами своїх повноважень у своєму рішенні від 30 вересня 2010 року, оскільки він фактично визнав недійсними обов’язкові положення Конституції.
Верховний Суд України вважав, що, ухвалюючи своє рішення, Конституційний Суд не забезпечив верховенство Конституції, змінив Конституцію та конституційний лад, порушивши фундаментальні принципи демократії та поділу влади, а також підривав легітимність Конституції.
Органи державної влади, діяльність яких відтоді ґрунтувалася на правилах, встановлених Конституційним судом, а не парламентом, Верховний суд дійшов висновку, що участь заявника у винесенні цього рішення та наслідки такої участі були явно несумісними з його присягою судді.
Верховний суд України встановив, що заявника було звільнено після процедури, яка була сумісною з Конституцією та регламентом парламенту.
ОЦІНКА СУДУ
Суд зазначає, що немає жодних ознак зловживання правом на індивідуальне звернення і що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні статті 35 § 3 (a) Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути оголошені прийнятними.
Ситуація заявника та національні рішення у його справі майже ідентичні тим, що стосуються заявників у справі Овчаренко та Колос. Тим не менш, можна помітити невелику різницю в тому, що у своєму рішенні щодо пана Головіна Верховний Суд України намагався відмежувати справу заявника від справи Олександр Волков проти України (№ 21722/11, ЄСПЛ 2013), характеризуючи конституційну Суд як переважно політичний орган, а не як суд у значенні статті 6 Конвенції.
26. У справі “Овчаренко та Колос” Суд визнав, що існує певна різниця між правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду, та застосовною до суддів інших судів (включаючи Верховний Суд, наприклад заявник Олександр Волков). Проте він дійшов висновку, що у відповідний час правова база щодо суддів Конституційного Суду не забезпечувала значно кращої передбачуваності, порівняно з тим, що стосується інших суддів, щодо питання про те, яка поведінка судді вважатиметься «порушенням присяги» згідно з українським законодавством.
Зокрема, у цьому рішенні Суд зазначив, що стаття 28 Закону про Конституційний суд встановила функціональний імунітет для суддів Конституційного суду, зазначивши, що вони не несуть юридичної відповідальності за результати свого голосування в цьому суді. Беручи до уваги той факт, що пана Овчаренка та пана Колоса (як і пана Головіна) було звільнено саме за результатами їхнього голосування за рішенням від 30 вересня 2010 року, питання про те, чи слід тлумачити це положення Закону оскільки обмеження обсягу відповідальності цих суддів за «порушення присяги» мало вирішальне значення та потребувало детального аналізу. Однак жодних роз’яснень щодо цих питань у відповідний час не було в судовій практиці чи іншому авторитетному джерелі.
Хоча за таких обставин зазвичай потрібен дуже детальний і чіткий аналіз, щоб продемонструвати, що всі відповідні аргументи були взяті до уваги під час застосування Конституції та закону, парламент чи Верховний суд не надали такого аналізу.
За таких обставин і, повторюючи, що Суд усвідомлює особливий контекст ситуації, яка розглядається, і дискусійний характер рішення, у зв’язку з яким заявника було відхилено, Суд визнає, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.
У справі “Овчаренко та Колос” Суд також постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на вмотивоване судове рішення.
Суд зазначив, зокрема, що справа стосувалася підзвітності двох суддів перед політичним органом, який не діяв як попередній орган, але мав повноваження приймати остаточні рішення, що призвело до звільнення заявників. Оскільки таке застосування влади не було попередньою умовою будь-якої оцінки справи незалежним органом, судовий перегляд справи позачергово мав вирішальне значення для глобальної оцінки сумісності національного провадження зі статтею 6 § 1.
У ході цього перегляду питання про те, чи було звільнення заявників сумісним з конституційними гарантіями незалежності суддів, включаючи питання функціональної недоторканності суддів Конституційного Суду, що обмежує сферу їхньої юридичної відповідальності за результати їхнього голосування як членів Конституційного Суду, закликав дати вичерпну відповідь. Оскільки такої відповіді не було надано, рішення про звільнення заявників не можна вважати достатньо обґрунтованими.
Рішення Верховного Суду у справі заявника не можна вважати достатньо обґрунтованим з тих самих причин. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на вмотивоване судове рішення. Як і у справі “Овчаренко та Колос”, Суд також не бачить необхідності розглядати інші недоліки, на які скаржиться заявник.
ВИСНОВКИ
ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення статті 8 Конвенції. Також мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права на вмотивоване судове рішення.
Рішення в цій справі ухвалене Палатою 13 липня 2023 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.
.