Нещодавнє засідання урядової робочої групи з питань удосконалення законодавства у сфері адвокатури та адвокатської діяльності показала досить глибоку проблему: цей інститут досі намагаються представляти як сферу державного адміністрування, яку можна переналаштовувати регуляторними рішеннями. Що не так у такому підході?
Відповідає Валентин Гвоздій, заступник голови Національної асоціації адвокатів України – Ради адвокатів України.
Частина конструкції
Адвокат у системі правосуддя не є зовнішнім постачальником послуг. Після конституційних змін 2016 року інститут адвокатури було включено до розділу «Правосуддя». І сьогодні стаття 131-2 Основного Закону встановлює, що для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура, а її незалежність гарантується. Профільний Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» розвиває цю тезу й визначає адвокатуру як недержавний самоврядний інститут, що забезпечує захист, представництво та інші види правничої допомоги на професійній основі.
Конвенція Ради Європи про захист професії адвоката також будує інституційну модель адвокатури. Уже в преамбулі адвокати та їхні професійні асоціації описані як ті, хто відіграє фундаментальну роль у підтримці верховенства права, забезпеченні доступу до правосуддя та захисті прав людини і основоположних свобод. Пояснювальний звіт до Конвенції (офіційний коментар) називає адвокатів «ключовими гравцями» у правовій системі та належному здійсненні правосуддя. Бо вони сприяють справедливому та неупередженому застосуванню законів, діють як посередники між судами та суспільством і їх, оскільки вони діють від імені клієнтів, слід розглядати як правозахисників.
Отже через адвоката людина отримує доступ до суду, а держава — забезпечує дотримання гарантованих нею конституційних прав, у тому числі на захист від кримінального переслідування.
Територія гарантій
Але реальний захист починається лише там, де адвокат може безперешкодно збирати позицію у справі, говорити з клієнтом конфіденційно і не озиратися на ризик покарання за сам зміст цієї позиції. Тож логічно, що Закон пов’язує належне здійснення адвокатської діяльності з дотриманням її гарантій, а серед базових принципів називає незалежність і конфіденційність.
Додатково встановлено, що адвокатура є незалежною від органів влади, при цьому держава має створювати належні умови для діяльності адвокатури та забезпечувати дотримання гарантій адвокатської діяльності, серед яких (ст. 23 Закону) заборона будь-якого втручання і перешкод, вимагання відомостей, що становлять адвокатську таємницю, огляд, витребування чи вилучення документів, пов’язаних із нею, втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом, а також у правову позицію адвоката. При цьому адвокатська таємниця охоплює не лише поради чи документи, а й сам факт звернення, зміст комунікації та інформацію на всіх носіях.
Показовою в цьому сенсі є й заборона ототожнення адвоката з клієнтом або справою клієнта, закріплена в Конвенції та Законі. Вона виходить із того, що адвокат, представляючи особу, не зливається з нею ані юридично, ані публічно. Його функція полягає в тому, щоб забезпечити реалізацію права на захист у процесуальній формі, яку визнає і гарантує держава. Ототожнення адвоката з клієнтом відкриває шлях до тиску, переслідувань і втручання у професійну діяльність. І якщо захисника починають сприймати як продовження клієнта, право на захист швидко стає умовним. Але в ширшому сенсі йдеться про інше: адвокатура втрачає свій інституційний статус і зводиться до залежного додатка до приватного інтересу. Тоді руйнується сама конструкція правосуддя.
Механіка незалежності
Внутрішній механізм, через який професія підтримує власну незалежність, стандарти і дисципліну (що важливо — без переходу цих повноважень під зовнішній адміністративний контроль) забезпечує адвокатське самоврядування.
Закон прямо визначає, що воно існує для забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання її гарантій, захисту професійних прав адвокатів та забезпечення високого професійного рівня адвокатів. До його завдань також віднесено вирішення питань дисциплінарної відповідальності.
У такій моделі самоврядування відповідає не лише за представництво професії, а й за правила доступу, стандарти поведінки та механізми реагування на порушення всередині самої системи.
У Конвенції ця сама логіка винесена на рівень загального принципу: професійні асоціації адвокатів мають бути незалежними і самоврядними, а вибори їхніх органів повинні відбуватися без зовнішнього втручання. Роль асоціацій — підтримання професійних стандартів та етики, зміцнення довіри до правової системи, сприяння належному здійсненню правосуддя і верховенству права.
Саме тому питання самоврядування стосується здатності адвокатури самостійно забезпечувати умови, без яких незалежний захист не працює.
***
З огляду на це нинішня спроба реформувати інститут адвокатури через Мін’юст без належної участі самої адвокатури виглядає хибною вже на рівні підходу. Адже адвокатуру не можна реформувати так, ніби йдеться про черговий сегмент ринку, для якого держава в особі міністерства встановлює нові правила. У цій площині Мін’юст не є регулятором, а адвокатура не є об’єктом адміністративного конструювання.
Йдеться про конституційний інститут, від якого залежить реальність права на захист і збереження балансу у самому правосудді. І якщо держава справді орієнтується на європейські стандарти, то має не підміняти професійне самоврядування зовнішнім керуванням, а діяти в логіці консультацій, поваги до інституційної автономії.
Аби першими отримувати новини, підпишіться на телеграм-канал ADVOKAT POST.