Для встановлення факту постійного проживання при встановленні належності до громадянства України досудове врегулювання спору не є обов’язковим, а відмова у прийнятті і розгляді заяви з підстав відсутності такого врегулювання порушує право особи на судовий захист

05 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у порядку письмового провадження справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа – Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі – ГУ ДМС в Одеській області),про встановлення факту її постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Суд установив, що згідно із свідоцтвом про народження від29 листопада 2018 року заявник народилась на території України 05 лютого 1967 році в м. Одесі. 11 травня 1984 року ОСОБА_1 отримала паспорт громадянки колишнього СРСР.З квітня 1989 року по 01 липня 1994 року ОСОБА_1 працювала в колгоспі «Путь Ленина», розташованого в м. Кілія Одеської області. ОСОБА_1 є матір’ю трьох дітей, яких народила на території України . З08 листопада 2018року заявник тимчасово перебуває на утриманні в комунальній установі «Центр реінтеграції бездомних осіб» як особа без визначеного місця проживання.

Рішенням районного суду, яке залишено без змін постановою апеляційного суду, позов задоволено.

У касаційній скарзі ГУДМС в Одеській області зазначало, що особа може звернутися до органів Державної міграційної служби України (далі – ДМС України) із заявою про набуття громадянства України, однак заявник таку заяву не подавала, тому звернення до суду із цією заявою є передчасним. Суди не врахували, що не можуть бути встановлені в судовому порядку факти, зокрема, належності до певної національності, набуття громадянства України громадянином іншої держави.

Верховний Суд прийняв постанову, в якій зазначив таке.

Встановлення факту постійного проживання на території України є підставою для оформлення належності до громадянства України.

Юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України особи, дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991року) або набрання чинності Законом України від 08 жовтня 1991 року No1636-ХІІ «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

На підставі статті 8 Закону України «Про громадянство України» встановлюється набуття громадянства України.

Оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України для встановлення належності до громадянства України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що вказаний факт підлягає встановленню на підставі статті 293 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про громадянство України».

Підтвердженням постійного проживання на території України і перебування у громадянстві колишнього СРСР може бути також рішення суду.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» і Порядку для набуття громадянства України заявник повинен, зокрема, подати документи, що підтверджують народження його на території України чи постійне проживання на ній, або підтверджують родинні відносини з такою особою, або рішення суду.

Ураховуючи зазначене, необхідно дійти висновку, що належність до громадянства України встановлюється на підставі статті 3 Закону України «Про громадянство України» і може пов’язуватися із фактом постійного проживання на території України в певний час та такий факт підлягає встановленню на підставі судового рішення.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши зібрані у справі докази, зокрема, свідоцтво про народження заявника, укладення шлюбу на території України, довідки з місця роботи, трудову книжку, народження дітей на території України, обґрунтовано вважав доведеним факт постійного проживання ОСОБА_1 на території України станом на 24 серпня 1991 року, що є підставою для задоволення заяви.

Посилання в касаційній скарзі на недотримання заявником порядку досудового врегулювання спору (звернення з відповідною заявою до органів ДМС України) також не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року No 15-рп/20002 встановлено, що обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Тобто обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

Оскільки метою встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року є отримання ОСОБА_1 паспорта громадянина України, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність спору про право та наявність підстав для розгляду заяви в порядку окремого провадження.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 05 квітня 2021 року у справі No 523/14707/19 (провадження No 61-16116св20) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/96071122