GUSEV v. Ukraine: зміна правової кваліфікації позову Апеляційним судом без надання можливості позивачу надати нові аргументи та докази у зв’язку із цим порушила право на справедливий суд

Обставини справи

Справа стосувалася скарги заявника на відмову національних судів задовольнити його вимогу до міліції відшкодувати шкоду, завдану невдалим проведенням спецоперації із затримання викрадачів його сина, у результаті якої викрадачі втекли з викупом.

Сина заявника було викрадено в липні 1998 року. Міліція мала намір затримати викрадачів під час передачі викупу. Однак, коли заявник викинув гроші з поїзда, викрадачам вдалося втекти з грошима, які вони пізніше сховали та витратили. Син заявника був звільнений через декілька днів після операції правоохоронців.

Викрадачів було затримано у 2002 році, засуджено та призначено у 2004 році покарання у вигляді позбавлення волі. Кримінальні суди встановили, що викрадачі заволоділи коштами заявника у зв’язку з неналежним плануванням міліцією спецоперації та відсутністю координації.

У березні 2005 року заявник в порядку загального деліктного права звернувся до суду з позовом проти міліції та держави, вимагаючи компенсації шкоди в результаті невдалої операції. Його позов, спочатку частково задоволений, був зрештою відхилений рішенням апеляційного суду в лютому 2011 року. Апеляційний суд змінив юридичну характеристику позову заявника, розглянувши його на підставі правового положення, яке передбачає відшкодування за шкоду, завдану невстановленими чи неплатоспроможними винними особами. На основі цього суд указав на відсутність причинного зв’язку між діями працівників міліції та заподіяною правопорушниками шкодою, особу яких було встановлено і не доведено їхню неплатоспроможність.

У липні 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив рішення апеляційного суду без змін.Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції,заявник стверджував, що тривалість провадження у його справі була надмірною, а сам розгляд був несправедливим у зв’язку з неправильним застосуванням закону.

Оцінка Суду

ЄСПЛ повторив, що він не вправі розглядати стверджувані помилки права та фактів національних судів за винятком випадків і тією мірою, якою вони могли порушити права та свободи, захищені Конвенцією, до прикладу, де ЄСПЛ може винятково сказати, що вони становлять «несправедливість» несумісну зі статтею 6 Конвенції. ЄСПЛ не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не має ставити під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., до прикладу, Bochan v. Ukraine (no. 2)[ВП],no.22251/08, § 61, ECHR 2015) (пункт 24 рішення).

Окрім того, ЄСПЛ нагадав, що в рішеннях національних судів належним чином мають зазначатися підстави, якими вони обґрунтовані. Ступінь обов’язку мотивувати свої рішення може змінюватися залежно від характеру рішення і має визначатись у світлі обставин справи. Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, цей обов’язок передбачає, що сторони судового розгляду можуть очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є вирішальними для результату цього провадження (див.Moreira Ferreira v. Portugal (no. 2) [ВП],no.19867/12,§84, ECHR 2017 (витяги) та посилання, цитовані в ньому). Таким чином, судове рішення не може вважатися свавільним до такого ступеня, щоб заподіювати шкоду справедливості провадження, якщо лише не зазначені підстави чи наведені підстави ґрунтуються на явній фактичній чи юридичній помилці, допущеній національним судом, що в результаті є «відмовою у правосудді» (там само,§85) (пункт 25 рішення).

ЄСПЛ також повторив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно взаємопов’язані, є основоположними елементами поняття «справедливого суду» в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути забезпечено розумну можливість представити свою справу на умовах, що не ставлять її в нерівне становище з протилежною стороною чи сторонами (див. Avotiņš v. Latvia[ВП], no.17502/07,§ 119 та інші посилання, ECHR 2016, та Regner v. the Czech Republic[ВП], no.35289/11, § 146, 19 вересня 2017 року). Окрім цього, право змагального провадження означає в принципі можливість для сторін ознайомлюватися зі всіма наданими доказами чи запереченнями та коментувати їх для того, щоб вплинути на рішення суду. Більше того, сторони повинні мати розумну можливість представити будь-які докази, необхідні для задоволення їхніх вимог (див. Clinique des Acacias and Others v. France, nos.65399/01та 3 інших § 36–43, 13 жовтня 2005 року). До того ж сам суд має дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він вирішує справу на основі підстави чи заперечення, висунутого за власною ініціативою (див., Čepek v. the Czech Republic, no.9815/10, 5 вересня 2013 року, §§ 45 і51–60) (пункт 26 рішення).

Повертаючись до обставин цієї справи, ЄСПЛ підкреслив, що остаточним рішенням від 26 квітня 2004 року кримінальний суд установив, що викрадачі заволоділи коштами заявника у зв’язку з неналежним та неточним плануванням спецоперації та неузгодженістю дій правоохоронців (див. пункт 7 цього рішення). Вимога про відшкодування шкоди заявником до поліції та державного казначейства була відхилена кримінальним судом, який указав, що заявник може подати таку скаргу окремо в цивільному провадженні (там само). Тому заявник подав цивільний позов проти міліції на підставі загальних деліктних положень Цивільного кодексу, вважаючи правоохоронців безпосередньо відповідальними за заподіяну йому шкоду (пункт 27 рішення).

Суд далі зазначив, що хоча спочатку справа декілька разів передавалася на повторний розгляд, право заявника на отримання компенсації від держави не оскаржувалось, оскільки суди декілька разів частково задовольняли його позов, утому числі і двічі Апеляційним судом. Суди лише розійшлись у поглядах щодо застосовного національного законодавства (цивільного чи адміністративного; див. пункт 10 цього рішення). Після останньої передачі справи 22 червня 2010 року на повторний судовий розгляд вимога заявника до міліції про відшкодування шкоди на підставі загального деліктного законодавства була знову задоволена згідно зі статтями 1166, 1167, 2003 Цивільного кодексу рішенням районного суду від 17 листопада 2010 року на підставі встановлення причинно-наслідкового зв’язку між неналежними діями міліції та завданою шкодою (пункт 28 рішення).

Проте Апеляційний суд, не оскаржуючи фактичних висновків кримінальних судів та районного суду стосовно халатних дій та шкоди, дійшов висновку про відсутність відповідного причинно-наслідкового зв’язку, вирішивши змінити правову кваліфікацію цивільного позову заявника та розглянути його за іншим положенням –статтею 1177 Цивільного кодексу, яка передбачала конкретний вид об’єктивної відповідальності держави за шкоду, завдану невстановленими чи неплатоспроможними особами, які вчинили кримінальні правопорушення (див. пункт 14 цього рішення) (пункт 29 рішення).

Хоча, звичайно, саме національні суди мають визначати правильну правову кваліфікацію позовів за національним законодавством, це має виконуватись із дотриманням принципу справедливого суду, який вимагає надання належних аргументів хоча б із тих аспектів, що мають вирішальне значення для результату справи. Проте в цій справі Апеляційний суд, як видається, фактично розглянув вимогу, яка насправді не була висунута заявником, з урахуванням того, що він не вимагав компенсації як жертва злочину, оскільки винні у викраденні особи не були встановлені або ж не мали коштів, що є підставою для витребування компенсації від держави на основі спеціального механізму відшкодування потерпілим від злочину особам шкоди на підставі статті 1177 Цивільного кодексу, а пред’явив звичайний цивільний позов до самої міліції про відшкодування шкоди, завданої в результаті халатних дій під час спецоперації. На думку Суду, така далекоглядна перекваліфікація поданого заявником позову вимагає чіткого обґрунтування, принаймні взаємозв’язку між положеннями загального деліктного права та тими, що стосувалися конкретної відповідальності держави за статтею 1177 Цивільного кодексу. Проте такої аргументації надано не було (пункт 30 рішення).

Окрім того, Апеляційний суд імовірно проігнорував те,що факти й правові питання за статтею 1177 Цивільного кодексу значно відрізнялися від тих, якими обґрунтовував заявник свій позов. Зокрема, хоча позов, поданий та обґрунтований заявником, вимагав доказів халатності дій із боку міліції та причинного зв’язку між такими діями та завданою шкодою, заявник за статтею 1177 Цивільного кодексу мав би довести,що йому, імовірно,було заподіяно шкоду в результаті злочинного діяння і що винні особи не були встановлені чи неплатоспроможні. Оскільки в рішенні апеляційного суду було змінено юридичну характеристику позову заявника, було важливо з точки зору основоположних вимог справедливого суду та принципу змагальності, щоб заявникові була надана можливість подавати докази та аргументи стосовно нового положення, яке суд визнав застосовним або шляхом повернення справи на новий розгляд до районного суду, або в інший процесуальний спосіб, заснований на можливостях, передбачених національним законодавством (див., mutatis mutandis,Clinique des Acacias and Others, цит.вище, §§ 38-43;Prikyan and Angelova v. Bulgaria, no.44624/98, §§ 42–53, 16 лютого 2006 року; та Čepek, цит.вище, §§ 51–60) (пункт 31 рішення).

Зрештою, що стосується заперечень Уряду про те, що районний суд допустив помилку в застосуванні положень статей 1166 та 1167 Цивільного кодексу,оскільки ним не було встановлено відповідальність міліції за будь-які незаконні рішення, дії чи бездіяльність, ЄСПЛ підкреслив, що районний суд зіслався на фактичні висновки рішення від 26 березня 2004 року у відповідних кримінальних провадженнях та зробив свої висновки на їх основі. Більше того,важливо зауважити, що Апеляційний суд (і) не оскаржував цих висновків, (іі) не зазначав, що вони були недостатніми для доказу вищевказаної халатності з боку міліції під час спецоперації із затримання викрадачів, та (ііі) не стверджував, що вищенаведені факти мають бути додатково встановлені чи підтверджені в будь-якому провадженні окремо від тих, за наслідками яких кримінальним судом було прийнято рішення 26 березня 2004 року (пункт 32 рішення).

З огляду на наведене ЄСПЛ вважав, що відсутність чітких підстав для перекваліфікації позову заявника апеляційним судом, який спочатку двічі задовольняв його вимоги (див. пункт 10 цього рішення), та його висновки щодо нього за відсутності надання заявникові можливості подати відповідні докази та аргументи після такої перекваліфікації не можна не розглядати як повністю необґрунтовану та суперечливу згідно з вимогами статті 6 Конвенції щодо справедливості цивільного провадження та принципу змагальності. Ухвала Вищого спеціалізованого суду від 25 липня 2011 року про залишення рішення апеляційного суду від 21 лютого 2011 року без змін також не додала жодної чіткості, не зважаючи на те, що заявник у своїй касаційній скарзі посилався на неправильне застосування норм матеріального права (там само)(пункт 33 рішення).

Висновок

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Рішення в цій справі ухвалене Палатою 14 січня 2021 року й набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції.